Чтиво

Про это книгу мне говорили уже давно, однако как-то я не проникалась идеей ее прочтения, не смотря на то, что моя сестра не только ее прочла в свое время, но и для большей усвояемости и напоминания нарисовала 4 картины, символизирующие энергию стихий данного творенья Ренар, украшающие ее зал.

 

Четыре стихии: огонь, вода, земля, воздух. Четыре компонента, из которых должна состоять энергия женщины. Должна... но состоит она обычно из одной основной, второй вспомогательной, а две другие если не в минусе, то в забитом уголке женской личности. И вот для достижения гармонии женской сущности, нужно сбалансировать эти энергии в своем характере. Задача мало кому посильная….

 Сюжет книги является лишь оберткой для идей автора, причем здесь не один, а целых два сюжета: современный, из жизни героини, и второй - из жизни ее прабабушки. Cамое интересное, что книга эта - своеобразный тренинг и читать ее просто так не имеет смысла, надо сразу же применять изложенные там энергетические практики, а для этого вам будет необходимо найти в Интернете видео-курс Ренар со всеми упражнениями, описанными в книге. Ну почти со всеми:) есть там одно интимное упражненице, делать его не так-то просто, но крааааайне полезно.  А остальные практики: на привлечение мужчин, на освобождение от каких-то комплексов, на одно, и на другое, и на третье, Вы как раз и найдете в видео-курсе.  Смысл книги мало чем отличается от других практик типа помоги себе сама - полюби себя!!! А полюбив, постарайся усовершенствовать…

Книга в целом познавательная и полезная, даже если вы не собираетесь раскручивать мужчин на подарки (вот уж не знала, что энергетически это можно заложить), то, по крайней мере, можно попытаться освободиться от бывших связей, ведь энергия мужчины находится в женщине довольно долго - 7 лет….  Вот за эти семь лет нужно произвести очистку. Вспомнить все и всех!!! Между прочим, мне это упражнение очень даже помогло и сработало точно так, как в книге описано...Как? Прочитайте, узнаете!

Мое мнение: я не рационал, мне не под силу любить человека и одновременно управлять им, ловко расставляя энергетические сети. Хотя, наверное, и этому тоже неплохо было бы подучиться для торжества семейной жизни. Однако, если мы отбросим какие-то чисто эзотерические вещи, то автор дает много ценных советов поведения с мужчинами. Взять на заметку! А уж разобраться в себе, в своей энергетике и в недостающей ее части было бы совсем кстати.

 

Рыбалка. Коньяк или вискарь(с водкой у нас тут напряг). Тосты по очереди. Кого-то потянуло на поэзию и почему-то возникли строчки: «Ты жива еще, моя старушка? Жив и я. Привет тебе, привет!» Кто-то сказал Есенин, а кто-то Пушкин. Все заспорили: со «старушкой» однозначно ассоциировался Пушкин, но среди нас оказались ярые поклонники Есенина, которые смогли прочитать стихотворенье целиком, а была бы гитара - то спели бы романс целиком. Мне стало стыдно, я-то была за Пушкина, это же он все время вспоминал свою любимую "старушку", "свою дряхлую голубку" и "подругу дней своих суровых"...

На самом деле, Пушкина и Есенина роднит не только то, что их обоих уже сыграл Сергей Безруков:) Они оба, каждый в своем ключе, являются величайшими русскими поэтами, любившими и воспевшими свою Родину и, в особенности, русскую природу. Прекрасная пейзажная лирика, незабываемые мазки строк, изящные живописные образы...

А еще надо добавить, что Есенин мечтал «о могучем даре» своего предшественника и жаждал повторить его судьбу. Кстати, я думаю, что и Александр Сергеевич тоже был бы неравнодушен к лирике Есенина, если бы он мог ее прочесть...   О трагическом и преждевременном конце обоих поэтом я умолчу. В общем, я решила освежить в памяти поэзию Есенина. Может быть, даже так:

 

А, может, припомнив школьную «Черемуху»...
Черемуха душистая
С весною расцвела
И ветки золотистые,
Что кудри, завила.

 Итак, Есенин... Великий лирик и глубокий трагик.  Талантливейший поэт, посвятивший себя любви, воспеванию родины и природы, прожиганию жизни и... смерти. Да, именно ей. Ледяное дыхание смерти ощущается в большей части его поэзии. Особенно в последние годы. Есенин спешил жить и любить, спешил гореть и сгореть, поджигая сам себя снова и снова... Он умер молодым, всего-то 30 лет, однако, печаль усталости от жизни бросила черную тень на большинство его последних творений....

 ****

Устал я жить в родном краю
В тоске по гречневым просторам,
Покину хижину мою,
Уйду бродягою и вором.

....И вновь вернуся в отчий дом,
Чужою радостью утешусь,
В зеленый вечер под окном
На рукаве своем повешусь.

Седые вербы у плетня
Нежнее головы наклонят.
И необмытого меня
Под лай собачий похоронят....

*****

Далеко-далеко от меня
Кто-то весело песню поет.
И хотел бы повторить ей я,
Да разбитая грудь не дает.
 

Тщетно рвется душа до нее,

Ищет звуков подобных в груди,

Потому что вся сила моя

Истощилась еще впереди.

 

Слишком рано я начал летать

За мечтой идеала земли,

Рано начал на счастье роптать,

Разбираясь в прожитой дали.

 

Рано пылкой душою своей

Я искал себе мрачного дня

И теперь не могу вторить ей,

Потому что нет сил у меня.

 

 

Я просто процитирую выборочные строки из разных стихотворений и поэм, простите, что хаотично, это то, что меня зацепило... потому что красиво, потому что трагично:

 

*****

Край любимый! Сердцу снятся

Скирды солнца в водах лонных.

Я хотел бы затеряться

В зеленях твоих стозвонных.

 

*****

И ничто души не потревожит,
И ничто ее не бросит в дрожь,—
Кто любил, уж тот любить не может,
Кто сгорел, того не подожжешь.

 

*****

Задымился вечер, дремлет кот на брусе,

Кто-то помолился: "Господи Исусе".

 Полыхают зори, курятся туманы,

Над резным окошком занавес багряный.

 Вьются паутины с золотой повети.

Где-то мышь скребется в затворенной клети...

 У лесной поляны - в свяслах копны хлеба,

Ели, словно копья, уперлися в небо.

 Закадили дымом под росою рощи...

В сердце почивают тишина и мощи.

 

*****

Простись со мною, мать моя,

Я умираю, гибну я!

Больную скорбь в груди храня,

Ты не оплакивай меня.

 

Не мог я жить среди людей,

Холодный яд в душе моей.

И то, чем жил и что любил,

Я сам безумно отравил....

 

*****

 

Какая ночь! Я не могу.

Не спится мне. Такая лунность.

Еще как будто берегу

В душе утраченную юность.

 

Подруга охладевших лет,

Не называй игру любовью,

Пусть лучше этот лунный свет

Ко мне струится к изголовью.

 

Пусть искаженные черты

Он обрисовывает смело,-

Ведь разлюбить не сможешь ты,

Как полюбить ты не сумела.

 

Любить лишь можно только раз,

Вот оттого ты мне чужая,

Что липы тщетно манят нас,

В сугробы ноги погружая.

 

Не смотря на то, что дыханием смерти веет от многих творений Есенина, однако самой впечатляюще трагичной поэмой по сей день для меня остается есениновская ПЕСНЬ О СОБАКЕ (не поместилась в пост http://slova.org.ru/esenin/pesnosobake/). Словом, читать Есенина мне слишком больно  -  перебор трагизма на 1 см2 поэзии, поэтому моим любимым поэтом продолжает оставаться Пушкин... С ним не нужно страдать, можно просто наслаждаться.

Итак, читаем раннего Веллера: Приключения майора Звягина. С точки зрения филологической, я , безусловно, получила несоизмеримо большее удовольствие от Легенд Арбата http://reading.blox.ua/2010/02/Legendy-Arbata-Mihail-Veller.html - такого виртуозного владения языком просто нельзя не оценить. А вот Звягин покоряет жизненной мудростью и оптимистическим настроем и, помимо этого, вселяет непоколебимую веру в силу человеческого духа. Книжка весьма поучительная.

Звягин - эдакий супермен – альтруист конца 80- начала 90х, спасающий разные заблудшие создания, в основном, без их на то желания. Нет, иногда желание «перемен» у жертв в конце концов появлялось, под энергичным давлением со стороны «вершителя судеб», но некоторые из них так и не поняли, что свалившиеся на их голову счастья или несчастья были срежессированны умелой рукой майора Звягина.

Словом, Звягин убежден, что всякое человеческое несчастье (уродство, алкоголизм, невезучесть, рак) поправимо, если очень того захотеть и активно этим заниматься. Он не жалеет на свои мироспасительные акции ни сил, ни времени, ни денег.  

Мне понравилась история про алкоголизм (актуально, знаете ли) и про некрасивость. А вот с вмешательством в личную жизнь и любовь, и в определенные жизненные установки, я, конечно, не согласна. Насильно мил не будешь, а чрезмерно раздутые жизненные амбиции могут печально закончиться, если человек не готов к ним. При этом, во втором случае сам  Звягин признал свою неправоту.  Рекламации ,так сказать. Люди не всегда готовы к изменению самого себя… для этого надо созреть. То есть, надо смотреть кого спасаешь и есть ли в этом смысл... В общем, не считая отдельных случаев, целиком и полностью поддерживаю философию майора Звягина!

Читаючи оригінальну версію я, за звичкою, вирішила пошукати переклад твору в Інтернеті і з"ясувалося, що занадто цнотливі перекладачі спочатку намагалися «пристойно» перекласти оригінальну назву для друку, але професійне ком"юніті розпалило суперечку і запропонувало варіанти перекладу, як пристойного, так і вільного характеру.

Переводчики разошлись во мнениях по поводу названия нового романа нобелевского лауреата Габриэля Гарсиа Маркеса "Memoria de Mis Putas Tristes":
Вспоминая моих грустных проституток (с) НТВ
Воспоминания о моих грустных шлюхах (с) Лента.ру
Воспоминания моих печальных потаскух (с) Интерфакс
Воспоминания моих печальных подруг (с) Вести
Вспоминая моих грустных бл@душек (с) РИА-Новости

На самом деле название можно перевести по-разному. Вот несколько вольных вариантов из сообщества профессиональных переводчиков:

1. Воспоминания о моих печальных прошмандовках
2. Не забыть мне моих плачущих бл@дей
3. Памяти моих грустных швабр
4. Мои шмары помнят все
5. Опомнившиеся бл@ди тоже плачут
6. Ностальгия о моих шалавах
7. Ностальгия о моих невеселых шалавах
8. Плакали мои забытые телки
9. Невесело жилось моим путанам
10. Как я €бал, платил и плакал
11. Я помню всех своих скупых давалок
12. Вот помню, как–то раз, купил я бабу
13. В гробу я вспоминал дешевых тёлок
14. На смертном Одре вспомнились мне бл@ди
15. Я вас сук запо–о–омнил
16. И в девяносто лет во мне осталась похоть
17. Какую бл@дь ты сделай грустной, жмот?
18. От грустных баб остались впечатленья
19. О шлюхах написал я мемуары
20. Запомнилось мне: всуну, тут же плачут
21. Я помню все ваши трещинки
22. И только грустные мохнатки в памяти остались
23. Я помню ваши жалостные сиськи
24. Во сне ко мне приходят прошмандовки
25. О пробл@дях моих печальных молвить буду
26. О грустных бл@дищах замолвите слово
27. Бл@дские мемуары
28. А вот как грустно я бл@дей пердолил
29. Тупые биксы, грустные мои
30. Ротанки, помню, были все без настроенья

 Як на мене, найкращим  є «Спогади моїх сумних повій»... Вибачте за ліричний відступ, перейдемо до роману.

Нещодавно я рецензувала твір Маркеса «Кохання під час пошесті», згадую про нього тому, що твір «про повій» видався мені відзеркаленою копією «кохання». Як позитив і негатив, що ідеально накладаються одне на одне, створюючи загальну картинку.

Обидва твори розповідають про літніх чоловіків: один безмежно закоханий, інший ніколи кохання не відчував; один ніколи не платив «за любов», інший тільки це й робив, обоє дожили до дуже похилого віку аби відчути силу кохання: один розділив його з бабулькою, інший з дівчинкою- підлітком. До речі дівчинка-підліток-коханка також зустрічається і в «коханні», але її почуття та юне тіло герой міняє на омріяну бабульку...

Чомусь мені здалося, що твір «про повій», перш за все, оспівує самотність - те, як людина може її не усвідомлювати, не помічати, зневажати, натомість навіть «несправжнє» кохання  наповнює наше існування сенсом, як вода склянку, воно забарвлює емоції, будить відчуття та невиявлені досі таланти. Хоча, незважаючи на півсторіччя нерозділеного «кохання» та довгі роки без нього у спілкуванні «з повіями», життя героїв є однаково сумно-самотнім  і тільки останні лічені їх дні наповнені сенсом.

Що хотів сказати цим Маркес??? Ха! Як би ж то знати! Припускаю, що автор намагається довести до нас таке: просто кохайте і чим більше, тим краще для вас! Не консервуйте свої почуття у склянці єдиного кохання «на все життя» і не ховайте своє серце від нього під приводом відсутності достойного кандидата. Кохайте і коханими будете!

Офіційна анотація: Тия Александер написала «Год 2150» в то же время, когда ее хороший друг Ричард Бах создавал свою «Чайку по имени Джонатан Ливингстон» (в начале 1970-х). Да не обманется читатель художественной оболочкой: «Год 2150» — это книга, в которой вымышлены, возможно, лишь имена героев. Все остальное здесь — глубокие эзотерические истины о будущей эволюции человека, о многомерности пространства-времени, о реинкарнации и смысле жизни, о телепатии и психокинезе, о Боге и Единстве всего сущего.

Книжка Александер дійсно перегукується з сюжетом «Чайки» Баха, адже в обох творах йдеться про можливе та неможливе, про існування тут і зараз і про те, чого може досягнути людина у космічному вимірі. «Чайка» більш образна та символічна, а ось «Год 2150» більш зрозумілий, дбайливо «розжований» для чайників та для новачків, які тільки долучаються до езотерики. Наприкінці навіть докладаються малюночки та схемки для читачів, що власною уявою обійтися не можуть. Доступно.

Суть: сучасне суспільство доживає останні дні, воно зруйнувало світ навколо себе, спотворило власне «космічне» призначення та приречене на невідворотну загибель. Мікролюдина, засліплена ненавистю та пристрастями, ворожнечею та приземленим існуванням, що піклується виключно про свої дріб’язкові потреби, не має шансу на майбутнє. Майбутнє – за макролюдьми: істотами, які сприймають світ як єдине ціле, істотами, що усвідомлюють власне призначення в цьому світі: максимально розвинути себе та допомогти у цьому іншим. Адже дійсно можливості людини не обмежені - всі ми можемо розвинути екстрасенсорні якості, психокінез, ясновидіння, телепатію, тощо. Прийняти світ з його добром і злом, розуміючи, що і те й інше - це дві сторони однієї монети. Зрозуміти, що життя зараз – це лише незначна частина твоїх інкарнацій і що людина цілковито і повністю відповідає за власну долю. Більш того, вона сама обирає своє долю, щоб таким чином винести урок та чомусь навчитися протягом відповідного перебування «в тілі». Поразка така ж цінна для розвитку, як і успіх.

Твір, безперечно, цікавий, заслуговує на прочитання та переосмислення. Звичайно, йому вже 40 років, тому деякі «фантастичні», як на тоді, речі вже зараз є буденністю, але все одно філософія твору дуже "просунена". Життя дається нам аби чомусь навчитися і щось зрозуміти. Смерть є завершальним етапом цього існування і, загалом, вона означає, що місія наразі виконана і що попереду інше життя - інший урок!

Все це буде відкривати для себе наш герой, якмй уві сні перенесеться в далекий 2150 рік та намагатиметься перетворитися з мікролюдини на макроістоту, екстерном долаючи рівні розвитку власної свідомості. Сам екшен, до речі, вельми схожий на «Аватар»!

Книжка однозначно философская, про любовь и про жизнь человеческую, представленную театром мира животных. Насекомых, если быть точной. Если бы я была чуть более придирчивой, то могла бы заподозрить легкие антифеминистические нотки, но я же не буду такой занудой...

Итак, все знают, что самка Богомола пожирает своего самца во время совокупления. В смысле- мы, люди, об этом знаем, а вот бедные Богомолы - ни сном, ни духом: они искренне верят в свою великую и единственную любовь, которая длится аж до тех пор, пока самка в порыве страсти не откусит им голову. И все! На этом недолгая, но невероятно счастливая жизнь Богомола заканчивается...

Так в чем же смысл жизни бедного богомола, если его в самый приятный момент съедают? Вот это как раз нам и предстоит понять. Причем, не только нам, но и еще и одному Мудрому Богомолу, которому таки удалось избежать печальной участи и продлить себе богомольское существование. Если все эти перипетии выразить словами из песни любителя животных Элтона Джона, то, наверное, они выглядели бы как “Circle of life.”

Кроме собственно богомолов, в книге еще имеется пару рассказов. Мне понравился последний: «Маленькая надежда», про старого монаха, утратившего веру. Неистово молящийся старик просит Бога сделать хоть что-то, любую мелочь, проявить себя для того, чтобы заставить его, несчастного и разуверившегося, снова в себя поверить. Нехитрое дело, которым грешим все мы - неверующие Фомы... Вечно нам не хватает наглядной демонстрации, а вот способны ли мы сами увидеть Бога - этот вопрос редко кто себе задает...

Вот официальный, незамысловатый пролог к книге:

Иногда говорят, что все мы – "матричные дети". Что все люди одинаковы или, по крайней мере, очень похожи. Это не так. Каждый человек индивидуален. И, тем не менее, все люди похожи в том смысле, что каждый проходит в жизни через одни и те же испытания. Влюбляется и разочаровывается в любви, ищет смысл жизни и сходит с ума от бессилия его найти, учится и учит других, пытается понять себя и окружающий мир, обретает и теряет веру... Кто-то ломается в самом начале, кто-то проходит дальше, но без должного руководства упирается в непреодолимое препятствие и останавливается в своем развитии. Кто-то уходит совсем далеко... А кто-то, может быть, проходит и весь путь, предназначенный человеку..."Каждый человек должен забраться на вершину горы". Однако не каждому это удается. Кто-то всю жизнь топчется у ее подножья, кто-то поднимается до середины, кто-то ободрал колени об острые камни вершины... Но для любого человека, и бесли он не достиг пика предназначенной ему горы, мир будет повторять одни и те же уроки. Вновь и вновь.

Мені подзвонив знайомий головний редактор і спитав, чи не спробує одна наша спільна знайома, колумбійська журналістка, організувати йому інтервю з Нобелівським лауреатом. Ого! з самим Маркесом, -сказала я. Чула, що він неохоче спілкується з журналістами останнім часом. Але спробувати треба, танком попер гол.редактор, а як домовишся, полетимо разом, поперекладаєш!!! Вав! Побачити самого Маркеса!!! Звісно, що з інтерв’ю нічого не вийшло: відомий письменник проводить свій час між Мексикою та США, де живе його син, і спілкується з пресою лише винятково. Але під час пошуків інформації про Маркеса, я знайшла інтерв’ю, де він називає своєю лебединою піснею не "Сто років самотності", за яке він отримав найвищу літературну премію, а саме "Кохання під час холери", де він показує монументальну історію кохання – роман, яким він сказав світу все, що хотів.

Автор зазначає, що у творі «Где ты?» він протиставляє дві жіночі постаті: одна тікає від власного кохання та буденності, відмовляючись від особистого щастя на користь ідеалів порятунку світу, а інша, навпаки, намагається утримати і створити це особисте щастя, зігріваючи його вогнем своїх близьких... Такі різні жіночі долі!

 Головна героїня вражає силою свого духу та незламністю переконань. Вона - боєць! Але в решті-решт її стає жаль, адже вона жертвує не лише власною долею, вона робить жорсткий вибір за інших....

 ... нужно зависеть только от себя самого. Люди свободны и привязанность-это глупость, это жажда боли...

 Сьюзен та Філіпп могли б бути разом, якби вона не вирішила, що її призначення – рятувати світ, а він чекав і чекав на її повернення, але марно! Сьюзен таки повернулася до нього, але не так, як би йому цього хотілося, вона стала частиною його родини, вона залишила про себе повсякчасну згадку... а от як з цим житиме теперішня дружина Філіппа, за яку теж зробила вибір Сьюзен. 

...любить- не значит отказываться от своей свободы, это значит придавать ей смысл.

 Романтична історія кохання крізь роки, про яку зняли фільм із співачкою Ельзою Лунгіні в головній ролі...

Эта книга считается довольно важной в творчестве Вербера, издатели утверждают, что ее прочитал каждый второй француз. На русском ее впервые опубликовали в 2007 году, хотя она упоминалась еще в «Муравьях» в 1991, а в реале появилась в 1993.

 Виртуальным автором этой книги является ученый Эдмон Уэллс, однако, на самом деле, вся эта информация была собрана в кучу самим Вербером - здесь обитают все интересности, которыми пересыпаны его произведения, причем, компиляция не имеет никакого логически-алфавитного порядка. Мне глубоко симпатичны такого рода работы еще с детства. Всегда с удовольствием читала какие-нибудь сборники типа «В мире занимательных фактов». И перечитывала не раз: факты ж быстро забываются.  Поэтому с удовольствием проглотила и верберовский вариант. Тут вам и про народ, который живет во сне, тут вам и про культ женщины, и про странные штрафы в Сингапуре, и про неистовую сексуальность клопов, и про впечатляющий интеллект динозавров... Скучно не будет.

Абзац на пробу, философский...

[Быть вместе]

Согласно суфийской философии, одним из непременных условий счастья является возможность сесть напротив друзей или людей, которых ты любишь. Надо сесть и ничего не делать, ничего не говорить. Смотреть друг на друга или даже не смотреть. Восторг приходит от того, что ты окружен людьми, с которыми ты себя хорошо чувствуешь. Звуковое пространство может оставаться свободным, занимать себя тоже ничем не нужно. Достаточно вместе чувствовать молчаливую сопричастность.

 Это ссылочка для любителей чтения с компа:

http://ves4i.com.ua/Verber-enciklopediya

 

Якщо ви досі не вірите, що можна знайти своє кохання, сидячі вдома у стані глибокої депресії, то обов’язково прочитайте цю книжку. Тому що саме така історія відбувається у творі "Вітражі", що отримав диплом Коронації слова.

Я всерйоз почала замислюватися над власною поведінкою, адже я у пошуках цього самого кохання пруся, вибачайте, невідомо куди, роблю невідомо що, попадаю на невідомо кого, отримую фесом об тейбл... А тут все просто - сиди вдома, роби свої переклади, зализуй нещодавно отриману любовну рану і все буде пучком!

Ну, звичайно, сюжет трошки закручено аби не все здавалося таким простим: тут вам і друг, який виявився зовсім не другом,  тут вам і бабуся - уроджена француженка з таємницею минулого та ремінісценціями постраждалої від сталінського режиму, тут вам і бойова подруга студентських років, яка виникає з туману то там то сям, тут вам і Франсуаза Саган, яка з’являється в епізодах мемуарів, додаючи сюжету децл «шарману».

Здається, нічого не забула. Читається легко і швидко, а ось повірити чомусь складно.

Еротично-експериментальний талмуд "Камасутра" розтягнувся майже на 800 сторінок, тому читала я його досить довго, впереміш з іншими книжками, боячись передозу еротикою. Для мене таке чтиво щодня - забагато, а от раз на тиждень, для розговляння, самий тиць!

Цього разу автор нас запросив не тільки до власної еротичної бувальщини і чуттєвих фантазій, але й взяв разом із собою у мандрівки світом. Цікаве таки життя було у Покальчука, не зважаючи на те, що його найкращі роки припали на совкову імперію, а, можливо, саме завдячуючи цьому фактові.  Він побував у різних країнах світу як перекладач, використовуючи для мандрівок кожний шанс: Нікарагуа, Куба, Індонезія і навіть омріяне Ріо, де всі у білих штанях. Він бачив Маркеса!!! І ще декого з великих латиноамериканських літераторів - цьому можна тільки позаздрити (це я про заздрощі тих, хто свого часу гриз граніт іспаномовної літератури).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Але пісня тут не про великих і могутніх, а про еротику, таку, якою її відчував сам автор. А Покальчук, мушу визнати, писав твори, намагаючись залізти в шкуру кожного з героїв, навіть якщо вона йому явно була не по розміру. Таке у мене склалося враження: де б він не був, що б не робив, він завжди прагнув уявити себе кимось іншим, відчути те, чого сам по собі відчути не міг. Тому й тягнуло його до всяких «злачних» місць та пригод на власну голову, які, на його щастя, завжди закінчувалися добре: і стосунки з повіями, і груповий секс (типу: у всіх трипер, а його пронесло), і переліт у літаку над  зоною військових дій, і похід до небезпечних фавел Ріо... Фортило чуваку, словом! Ані хвороба, ані куля!

Автор спробував зібрати власну колекцію еротичних вражень, для цього він не жалкував ні часу, ні грошей, не гребував коханням«за гроші». Більш того, так все гарно описав, що раптом і собі починаєш вірити, що всі повії, з якими він був, були у нього закохані по самі вуха, і так їм було з ним добре, що ще б трохи, і вони самі б платили йому за «оте» гроші! Ну справді віриш! Таке собі відмивання грошей гарним сексом! Хоча, якщо подумати, то молодець письменник - і те спробував, і інше! Не сидів під березою і не висмоктував з пальця еротичні пригоди - сам все творив, власноруч!

Ще у збірці «Хулігани» автор торкнувся теми підліткової сексуальності. Сексуальності вимушеної, вуличної, інколи неусвідомленої та навіть небажаної. 

http://reading.blox.ua/2008/05/Huligani.html

 У збірці "Камасутра" ця тема показана більш широко. І також помітно, що така тема йому напрочуд близька: еротичні стосунки та варіації на тему підліткового кохання постають перед нами у різноманітних проявах. Часом це еротика (хоча я таке б радше назвала її «потрахуньками») власне підлітків, а часом це стосунки підлітків та дорослих. Вчителька і учень, репетитор і учень, мати і син, тощо.  Нестатутні стосунки, як то кажуть, але їх так багато, що вже починаєш нарікати на себе: як це так - я стільки живу на світі, а ще й досі не зробила добру справу - не звабила жодного неповнолітнього (жартую звичайно!) Не знаю чому, але здалося мені, що Покальчук хотів довести природність та відвоювати законне право на існування таких стосунків. Кому довести? А хоч би самому собі!

Отже читаймо: еротика експериментальна, мандрівна і заборонена! Смак гріха та кохання у «Камасутрі» від Юрія Покальчука.

Ще один життєстверджуючий роман Маріан Кейс: про жінок, про непросту життєву ситуацію, про друзів, які завжди готові підтримати у складний момент... на десерт трошки гламуру «мейд ін Голівуд» і все обов"язково владнається!

Це вже третя книжка цієї авторки, яку я рецензую на Чтиві, і всі мої відгуки виключно схвальні, хоча я не є прихильницею традиційного жіночого роману з його традиційно неправдоподібними сюжетами, з його драматичними віражами, морем сліз і сопель. Кейс показує досить реальні події, виводить нормальних здравомислячих персонажів, які поводяться по-людські, а не у стилі поведінки ХІХ століття. Герої далеко не ідеальні, всі з своїми приколами та мухами в голові, однак неодмінно наділені почуттям гумору. Такий твір просто хочеться читати і читати, заради самого процесу, а не заради фіналу, тому що яким би не був кінець, він обов’язково буде добрим, але реалістичним.

Тут героїня тікає від чоловіка-зрадника до подруги в Лос-Анжелес (певно звідти і назва) і там намагається відволіктися від проблем і обдумати все, що з нею відбувалося протягом довгих 9 років шлюбу. У місті ангелів на неї очікують певні спокуси і вона, звичайно ж, піддається. Правильно! Раз уже той шлюб котиться під три чорти, то треба зробити так, аби не було «мучительно больно» за втрачені можливості «помститися»! Клин клином, а зраду зрадою! Або навіть двома зрадами! Щоб мало не показалося! А далі там починається трошки сімейної саги, адже дружня ірландська родина вирішує розрадити невтішну зраджену доньку та сестру і також навідується в Лос -Анжелес. Є дещо про кіноіндустрію та про тяжкі голлівудські будні, отже чтиво вас розважить! Рекомендовано для жіночої аудиторії.

В моїх руках опинилася богословська книжечка. Не питайте як, самотужки я не шукаю втіхи у релігійних читаннях. А це дав почитати один мій друг, який вже багато років розривається між гріхом та власним почуттям провини. Спочатку грішить, а потім малює собі (подумки) та іншим (вголос) страшні муки, які чекають на них. Свого часу ми його прозвали «пастор» бо, не зважаючи на власні грішки, він завжди знайде, за що тебе, виражаючись словами попа популіста, відкатехізіти. http://1st.blox.ua/2010/11/Glavnoe-ryasu-v-dzhinsy-ne-zapravlyajte.html Але коли я з ним зустрілася цього разу, він був значно спокійніший і сказав, що почав знаходити певний «внутрішній мир» всередині себе. Через те, що у мене теж спостерігалася певні непорозуміння з власним внутрішнім світом, книжка прийшлася якраз до нагоди.

Якщо говорити нецерковною мовою, то головний сенс цього чтива коротко підсумував Карлсон, який живе на даху: «Спокойствие, только спокойствие».

А виражаючись церковними термінами, можна перефразувати таким чином: ми, люди-слабкі істоти, і маємо розуміти те, що від нас мало чого залежить в цьому світі, тому краще не робити зайвих рухів, а треба прийняти Бога в серці і дати йому зробити все за нас... І, дійсно, інколи як подумаєш, скільки енергії марнується на різні непотрібні речі, думки та справи, то просто можна жахнутися.

Але вища мета цього процесу - усвідомити власну нікчемність і зрозуміти, що все, що відбувається навколо тебе – життя, воля Божа, і ти мало чого можеш в ньому змінити...

Книга закликає, в першу чергу, молитися аби позбутися власних переживань та страхів.

По друге, бути задоволеним тим, що ти в цьому житті маєш, не жалітися і не скаржитися на відсутність чогось. Інакше ти будеш жити «тим, чого не існує», з відчуттям того, що «справжнє» життя тебе обминає. І пам’ятати, що коли Бог нам посилає якісь трабли та негаразди, він робить це заради нашого ж блага.

А ще бути більш терпимим до інших, розуміючи, що інколи ми вимагаємо від них те, що ми,  через власну обмеженість, вважаємо правильним, а воно може бути і неправильним, і непотрібним, і навіть, може, абсолютно протирічити Божій волі...

Ну і найголовніше: ми маємо вміти пробачати самим собі... Думати приблизно так: я нікчемне, слабке створіння, тому я грішу, адже я не можу не грішити, а це ще раз доводить мені власну безпорадність, треба з цим змиритися і бути простішим. Я грішник, от же я грішу, але я маю собі пробачати, адже Бог мені вибачає, і я не можу бути зверхнім та горделивим аби не пробачити собі сам, нехтуючи ЙОГО прощенням.  До речі, як би ми робили виключно добро, то дійсно було б погано, ми б почали вважати себе Богом, а так грішки наші не дають нам вознестися занадто високо.

 Інколи ми втрачаємо внутрішній мир, коли стоїмо на порозі прийняття важливих рішень. Ми не знаємо, ЩО буде правильним і довго вагаємося, втрачаючи спокій. А треба розслабитися, помолитися і, не поспішаючи, з чистим серцем, зробити те, що ми вважаємо за потрібне, адже навіть якщо ми помилимося, ми все одно НАМАГАЛИСЯ зробити добре. Але ми не супермени і не можемо передбачити все, вирішити все безпомилково.

І, головне, не краятись, не мучити себе тим, що нам НЕ ВДАЛОСЯ зробити. Ми маємо робити прості буденні речі, отримувати радість від того, що робимо добро, з відкритим та чистим серцем та перебувати у стані обов’язкового внутрішнього миру, подалі від демонів турбот, стресу, самоїдсва, гордості та незадоволеності.

Я давно вже хотіла подивитися цю виставу санкт-петербурзького театру Джуліано ді Капуа. Українська прем'єра відбулася у березні цього року, а тепер п'єса раз на два місяці іде в кінотеатрі «Кінопанорама». До речі, у киян якраз є можливість сходити на «Монологи» цими вихідними.

 Для довідки. Книга "Монологи Вагіни" народилася з розмов Ів Енцлер з іншими жінками. Теми цих розмов на перший погляд видаються провокативними - вагіна, менструації, насильство, образи і задоволення, завдані чоловіками. Прем'єра п'єси відбулася в Нью-Йорку 1996 року, де протягом певного часу Ів Енцлер сама виконувала дбайливо зібрані нею "Монологи". П'єса дуже популярна, вона була перекладена 30 мовами і йде у театрах 53 країн. Вистава, яка демонструється час від часу в Києві, є російською постановкою італійського режисера Джуліано ді Капуа,  і з 2005 року успішно йде в Росії. У вересні 2006 року спектакль було відзначено як "Найбільш інноваційний проект року" премією "Емоція" - першою щорічною премією, яка відзначає заслуги промоутерів і організаторів у сфері шоу-бізнесу.

Вистава абсолютно пристойна, за винятком одного моменту: коли публіку змушують вголос сказати не зовсім прийнятне у вжитку слово «Пи..да». Декорації мінімальні - неглибоке символічне заглиблення посеред сцени; червоні, також символічно, костюми акторок; тон вистави невульгарний і світський; мінімум очікуваного фемінізму.

Звісно, на таку виставу приходить 95% жіночої публіки, істотам чоловічої статі вагінальні монологи нецікаві. Ну, звичайно, чоловіки були, завжди знайдуться випадково заманені у пастку жертви, але, думаю, що для більшості з них вистава не була особливо комфортною. За спостереженнями моєї сестри, чоловіки, що сиділи поруч, тільки й робили, що весь час нервово вовтузилися на кріслах. Не готові наші пересічні мужчини почути голос жіночих вагін! До речі, мої іспанські друзі бачили постановку у себе і їм вона дуже сподобалась. А ми ще досі живемо замовчуючи багато речей і про різні проблеми, пов’язані з НЕЮ, намагаємося не говорити вголос.

Однак якщо вагіна існує, значить це комусь потрібно. А потрібно це не лише жінці, і не чоловікові, як зацікавленій особі, це потрібно всесвіту, адже всі ми походимо з вагіни, всі ми провели там певний час і погодьтесь, то був не найгірший час у вашому житті:)

Ми жінки, рідко думаємо про те, що у нас «там внизу». Я маю на увазі, думаємо про вагіну, як про феномен, про частину власної жіночності та чуттєвості. Але саме через неї ми сприймаємо деякі архіважливі речі: ми відчуваємо і  усвідомлюємо власну сексуальність і випробовуємо на смак і придатність чоловіків, ми плекаємо в ній нове життя.

Відкрийте для себе власну вагіну, відчуйте її голос, силу, потреби, красу та неповторність!

Гарний відгук на: http://teatre.com.ua/review/proschogovorjat-iproschomovchat-vaginy/

Назва збірки "Декамерон" одразу ж викликає асоціації з твором Боккаччо, а особливо з еротичними історіями, якими під час пошесті розважали один одного персонажі однойменного твору. Рожевий колір обкладинки також додав пікантності і я придбала собі книжку для літнього чтива. Натомість, збірка виявилася просто розповідями 10 українських молодих, але вже відомих, авторів, що вже працюють як бджілки на теренах укрліту протягом останніх 10 років.

Я скажу коротенько про кожний твір, але попереджаю: еротики тут майже не буде, тобто, в чистому її вигляді.

Софія Андрухович, Death is sexy

Він - кілер, вона – жертва. У них виникає який незрозумілий діалог, який так само незрозуміло закінчується. І сама розповідь так якось зависає, як кулька у небі, на яку ти дивишся на і думаєш: «Ну лети вже, рухайся, роби щось!» А вона ні - пшик і здулася. А собі ти думаєш: «Тю!». Пише гарно, сюжет кульгає. Недороблене.

Любко Дереш, Клуб молодих вдів

Містичний трилер - Він, багатоликий та всемогутній чоловік, володар невеличкого гарему зчотирьох жінок, кожна з яких має власну версію життя з Ним, абсолютно несхожу на інші. Віртуозно обмануті паночки, вчіться кабальєро. Непогано.

Анатолій Дністровий, Біла дівчинка

Філософська притча - у місті з’являється невідома біла дівчинка, яка своїм дотиком зцілює людські тіла та душі, роблячи дотичних осіб абсолютно добрими та абсолютно білими. А суспільство ще не готове прийняти таких людей. Сюжет не новий, інтерпретація авторська. Соціум ніколи до такого готовим не буде, а тому про це писати - лише даремно воду в ступі товкти. Передбачуване і сумне.

Сергій Жадан, Вона знає всі шлягери цього року

Новий рік у задрипаному готелі десь на Західній Україні. Випадкові люди, які мають якось вбити час. І потрошки вбивають - кожен як може. Жадан взагалі майстер писати про те, як нічого, в принципі, не відбувається. Є час, є простір, він мухою залетів у цей хронотоп, подзижчав трохи, подивився, як піпл тусується, тай далі собі полетів. Навіть крапля еротики намалювалася... Буденне.

Ірена Карпа, Цукерки, фрукти і ковбаса

Колись я скаржилася на те, що Карпа почала повторюватися. Так вона вирішила утнути номер ще крутіший. Повторити когось. Мені її зізнання у любові до ковбаси нагадали «Кухню егоїста» Пиркало - там довго і смачно описується любов до різних страв, навіть пристрасть до галушки. Оформлення думки досить життєве, а от ідея не її. Списувати - негарно! Цьому ще у школі вчать...

Світлана Пиркало, Цілувати. Життя.

Пиркало мені читати страшно, і не тому, що вона пише щось жахливе, а тому що вона пише про мене. Тобто про пише вона про себе, але з нею відбувається стільки подій, схожих на мої життєві перипетії, що інколи це мене лякає. Хоча, можливо, вона оточуючий світ сприймає так само, як я, і події з нею тадуже схожі відбуваються. Цього разу вона пише з розбитим серцем, намагаючись зцілити саму себе, знову стати на ноги, відчути надію, силу, відштовхнутись і полетіти. До болі знайоме відчуття! Пошук, помилка і знову пошук! Життя занадто коротке, щоб цілувати крокодилів... Бажаю успіху, Світлано! І собі також! Переконливо.

Світлана Поваляєва, Атракціон

Життя через намистинку, історія кохання за одну секунду. Чи це можливо?  Певно, що так. Ну хай не секунда, хай це триватиме довше, але всі ми інколи створюємо подумки цілі життєві епопеї, яким ніколи не судилося відбутися в реалі, вкладаючи в них власні емоції, слова, вчинки, і від того наше життя лише стає багатшим. Дурний думкою багатіє... Ну і що? Якщо інших варіантів не має, то можна і думкою. Добре.

 

Тарас Прохасько. Есеї

Ремінісценції, оперезані вкрапленням сучасності. Я вже казала, що стиль автора мене дещо напружує, але принаймні, есеї коротенькі, за змістом між собою не дуже пов’язані, а тому продірявити мозок не встигають. Терпимо.

Наталка Сняданко,  Deadline емоцій

Знаючи, що таке робота в щоденній газеті, хочеться сказати: «От нам би Ваші дедлайни!» Якщо я правильно зрозуміла, у героїв німецької лав-сторі, дедлайни емоцій тривали десятиліттями. А куди їм поспішати, у них все життя попереду! Тому, що все у них давно позаду, але від того у сторі не стає менше лав. Прозаічно.

Сашко Ушаков, Панда

Історія легка і сумна. Дурнувата і трошки безглузда, як саме життя. Правдиво.

У якості післямови ми маємо допис Сергія Жадана, що пояснює, чому саме Декамерон і як очікувана еротика була підмінена «відвертістю та інтимністю творів».

Загальну оцінку вивести не можу, тому що бачу твори з різним ступенем опрацювання. Комусь явно не вистачило часу та натхнення. Мій варіант такої антології: не просто зібрати твори авторів за 2010 рік, а вибрати кращі за 10 років. Не поспішаючи.

Моя сестра радісно повідомила мені, що читає таку класну книжку, таку прикольну, таку смішну- про крейзанутого незнайомця, що знущається над завислим в аеропорті пасажиром і зводить його з глузду власними нескінченними історіями... Через три дні вона дала мені прочитати цю книжку вже з меншим ентузіазмом, розгублено коментуючи: «Ти знаєш, а татко читав і зовсім не сміявся»...

 

 Така ось неоднозначна книжечка: хтось захоплено гигикає, а комусь зовсім не смішно. А гумор у авторки зовсім і дійсно похмурий, готичний і навіть смертельно-небезпечний.  Я, до речі, також не сміялася, можливо тому, що з самого початку зрозуміла суть персонажів, та й сюжет, я вам скажу, аж ніяк не новий. Не буду розкривати таємницю: він має форму діалогу хворої на голову людини з людиною начебто тверезою, здоровою та розсудливою. Хворий з самого початку намагається заразити власною неміччю попутника, заразити аби його врятувати.

Чи вдасться йому перекинути свій кармічний тягар на здорову голову випадкового (справді випадкового?!) незнайомця (дійсно незнайомого?) і чи вдасться жертві (хіба ж то жертва?) зберегти розсудок і встояти перед нескінченним потоком дивних (вбивство однокласника шляхом молитви), неприємних (пристрасне поїдання противного котячого корму) та навіть кримінальних (згвалтування і вбивство), історій. Кінець досить передбачуваний, але засіб його здійснення обрано не банально.

Ну як я могла обійти увагою таку резонансну книжку?! З точки зору авторки «Чтива» таке неподобство було б просто неприпустимим. Тому я озброїлася романом Ульяненка непередодні відпустки аби його порно і мене надихало на власні здобутки під час відпочинку:))

Жартую, звичайно. Одразу ж маю зазначити, що, як на мене, «Знак Саваофа» є більш гидким та схожим на порно, ніж, власне, підведений під ешафот Національною комісією з питань захисту суспільної моралі роман «Жінка його мрії». Хоча, напевне, моя уява про порно дещо відрізняється від офіційного бачення.

Отже про книжку: перше, що мене вразило це постійна присутність сморіду, задається, він сочиться і струменить з кожної сторінки твору. Амбре завжди неприємний: гнилий, тваринний, мертвий. Вже в «Саваофі» я помітила схильність Ульяненка до парфумеризації тексту, тут цей тренд ще більше виражений. Вплив Зюскінда??? Або просто авторське уподобання???

Назва твору також для мене залишається не до кінця розкритою. Хто ж вона така, жінка його мрії???

За логікою сюжету, то була дружина майора-генерала, Лада, яка начебто кінчає життя самогубством ще у першій главі, і яку він весь час згадує у різні моменти їхнього спільного життя. Але паралельно з’являється інша ніби-закохана пара: старший лейтенант, слідчий, що розслідує самогубство та наступні криваві події, що трапляються згодом, та загадкова дівчина Іва з вишневими очима, яка виникає невідомо звідки, але явно має безпосереднє відношення до справи. Вона і стає жінкою мрії лейтенанта. Мертва і жива, жива і мертва. Отак закручується сюжет.

Ульяненко використовує цікавий літературний прийом, який значно ускладнює процес читання: свідомість одного персонажа переходить у свідомість іншого, а так як майже всі вони люди порочні, то не одразу розумієш, чиї ж думки ти зараз читаєш: майора, лейтенанта, гебіста-гоміка, його зманіженого коханця чи ще когось. Аби читач не розслаблявся, автор вводить ще й містичного персонажа Топтуна - месника, який попереджає кожну нову жертву (обов’язково істоту порочну) малюнком з відбитком власної п’ятірні. Не знаю, до чого там Топтун, адже всі поганці самі собі горлянки гризуть, але він там фігура символічна, такий собі індикатор пороку.

Теоретично книжка показує зворотній бік життя сучасної еліти, але всі ми і так обізнані з гнилою суттю цієї ще неіснуючої еліти, тому не думаю, що когось шокують викладені події, а тим більше тих, хто вже знайомий з творчістю Ульяненка.

Я не спроможна осягнути цього автора, я ще не пробувала відкривати широту, висоту та глибину власного підсвідомого за допомогою різних нарко-психо-делічних засобів. Тому більшість картин його власного ментального калейдоскопу мені представляються просто різнобарвними скельцями. Інколи щось начебто набуває певних закінчених рис, але автор знову вмикає власну психоделічну реальність і фсе...

Відступ: свого часу я познайомилася з однією цікавою парою, дуже інтелігентні, розумні, начитані люди, він –бізнесмен, вона - лікар. Не подружня пара, можливо, коханці, але їх об’єднувала пристрасть до різноманітних наркотичних засобів, від синтетичних до натуральних. При цьому на звичайних наркоманів вони абсолютно несхожі. Просто у людей ТАКЕ хобі – занурюватись у власну підсвідомість і плавати нею. «Подорожують» по черзі, один спостерігає та фіксує враження, записуючи їх в щоденник. Це «сіттер», сиділка тобто.  До чого я все це?! А до того, що саме вони і розповіли мені про розширення підсвідомості  і про те, що загалом зафіксовані враження нікому, крім власне подорожуючого, не цікаві і не зрозумілі. Кльовий стан, близький до «блаженства», проте штучний, а тому оманливий.

Іздрик, як на мене, намагається поєднати свій підсвідомий, психоделічний, світ з власним свідомим та загальним, реальним світом. Тому часто цікаві речі (ті, що свідомі) з’являються серед міражних, уявних, речей. Наприклад, військо непальських ченців, що винищують одне одного, сектантський світ створений раптом прозрілим уявним персонажем Ургантом, історія смокталок ЗараІлони та інше. При цьому також існує світ спогадів, роздумів та лінгвістичних байок, більш менш зрозумілим таким «непосвяченим», як я. Обов’язкове алаверди Прохаськовим «непрОстим»- «тяжОлі», як же ж ліпшого друга не згадати!

 Минулого року цей твір отримав премію "Книжка року". Словом, читайте, відшукуйте у Іздрика щось своє чи його, розширяйте підсвідомість! Take it!

http://life.pravda.com.ua/interview/4b56d1bd3814d/

Минулого тижня «Корреспондент» оголосив переможців конкурсу української книжки року. http://korrespondent.net/showbiz/1091572

Дежвю

Особливо безсюрпризна сучасна белетристика, всі фігурантки нам давно знайомі, я б навіть сказала «до болі» знайомі: Забужко, Матіос, Роздобудько. Наші шановні матрони, майстрині жанру, важковички. Хто наважиться вийти проти такої збірної акул пера??? Там просто нема чого робити конкурентам, одні 900 сторінок Забужко чого варті? 7 років літературної праці, уявляєте. Я, наприклад, так і не спромоглася здолати  її Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій . Так дівочо-недоторканою і віддала через декілька місяців утримання та невдалих спроб втягнутися в чтиво.

 Свіжа кров

У документалісти ці справи дещо кращі: прибула свіжа молода кров Максима Кідрука з Мексиканськими хроніками.

http://books-fan.com/2010/06/20/recenziya-maksim-kidruk-meksikanski-xroniki/#comments

До речі, мандрівна література взагалі річ цікава, як на мене, тим паче до таких далеких та екзотичних країн, як Мексика. Правда, це друга премія, першу отримав письменник публіцист Олесь Ільченко за містично-документальний детектив про архітектора Городецького.  Ну і, нарешті, попав під роздачу роман Юрія Іздрика Флешка-2gb, не даремно він після мистецьких поневірянь та буддиських загулів знову повернувся до літератури. Мені сподобався його вислів про те, що йому б хотілося аби крізь нього проходили великі фінансові потоки, але насправді він вміє задовольнятися малим. Ось кого я б хотіла почитати, тільки ніяк руки не доходять…

 

Щиро кажучи, сама б я собі таку книжку нізащо не купила. Читати чийсь щоденник, хай навіть то відомої людини, хай навіть при тому, що пишучи його вона підозрювала, що згодом цей документ стане надбанням людства. Насправді ж виходить так, що ти начебто чиниш щось непристойне, займаючись банальним вуайеризмом. Книжка пролежала в мене майже рік, доки не закінчилися всі мої бібліозапаси та заначки: я вважаю неприпустимим навіть відкритий лист чужий або смку пробігти очима, а тут така інтимна річ - щоденник. Але мені його подарували, і я справді ціную людину, яка обрала для мене саме цю річ - факсимільне видання щоденника Фріди Кало останніх 10 років її життя: з 1944 по 1954. Ніколи раніше я не читала факсимілів (за винятком старовинних словників та монографій), тому стилізоване під справжній щоденник видання, в кольорі та тканинній обкладинці, виявилося приємним і для ока, і на дотик.

Фріда Кало, жінка - легенда, прижиттєво та власноруч створений міф, особистість, яка може викликати лише захоплення. Яскрава перемога людського духу над фізичним тілом. Фріда, незаперечна ацтекська красуня - така  далека від канонів традиційної краси, Фріда, квола тілом, але мужня духом підкорювачка сердець.

 Фріда- Мистецтво-Біль

Людина, яка пізнавала світ через власний біль, саме біль перетворив її на мисткиню, саме йому вона завдячує відкриттям власного хисту до живопису, і саме з його подачі вона вважається однією з представниць останньої хвилі сюрреалізму. Вона, як твір Сервантеса «Дон Кіхот» та серія робіт іспанського живописця Гойі «Капрічос», додала до реальності речі, непомітні для ока на перший погляд. Це її особиста, інтимна, неповторна реальність.

 На більшості полотен (в цьому вона нагадує Рембрандта та Ван Гога) Фріда малювала себе – таку, якою почувалася, оповиту тим болем та стражданнями, які їй довелося терпіти протягом майже всього свідомого життя. В дитинстві Фріда захворіла на поліомеліт, а в юності перенесла тяжку аварію, яка буквально розтрощила її зсередини і стала причиною 37(!) операцій, останнею з яких стала ампутація враженою гангреною ноги.

Фріда винайшла власний неповторний спосіб відтворення болю - вона малювала внутрішні органи в середині свого звичайного портрету - кров, кістки, судини, серце, навіть ненароджених дітей - все це Фріда гостро відчувала власним єством, все це їй боліло і вона малювала свій біль – так безкомпромісно і так прозоро.  Вона заснувала такий стиль - погляд на себе зсередини.

Прикута до ліжка, Фріда створювала свої неповторні барвисті шедеври, які через декілька десятків років продаватимуться за мільйони доларів на найпрестижнших арт –аукціонах і прикрашатимуть музеї сучасного мистецтва у всьому світі.

 Фріда-Дієго-Амор

 Але не тільки трамвай увірвався в світ Фріди Кало, назавжди змінивши його, крім цього, скрізь її життя пронісся ураган на ім’я Дієго. Дієго де Рівера. Відомий мексиканський художник-мураліст. Її велике, неземне, майже нелюдське, кохання, її пристрасть, її життя, її все.

 Вона познайомилася з Дієго, коли їй було всього 15, тоді ще не було в її житті такого болю, тоді вона ще збиралася стати медсестрою або лікарем, але тайфун на ім’я Дієго безапеляційно втрутився в долю юної Фріди, ставши її музом, вчителем, коханцем, чоловіком, товаришем, сином. Саме так інколи називає його Фріда в своєму щоденнику, саме йому присвячені там цілі сторінки найінтимнішої лірики, пристрасної, палкої, самобутної.

В неповні 22 роки Фріда виходить заміж за Дієго, старшого за неї на 20 років. Їхнє життя було бурхливим та неповторним, за покликанням обоє були комуністами і приймали активну участь у міжнародному комуністичному русі. La Casa Azul (Блакитний Будинок) Фріди став притулком для вигнанця Троцького, який оселився там з власною дружиною, що не завадило йому стати коханцем палкої мексиканки. Авжеж, шлюб Дієго та Фріди був досить своєрідним: вона спочатку терпіла його постійні зради, лише ображаючись на те, що він водиться з «недостойними» його жінками, а потім сама почала зраджувати Дієго з чоловіками та жінками, часом ділячи з ним навіть його коханок...

 Вони розходилися і сходилися знову, навіть розлучені, вони все одно спілкувалися та підтримували стосунки, Дієго був поряд, коли Фріда почувалася досить кепсько. Однолюбка Фріда (так, хай це звучить непереконливо) завжди підкреслювала, що її єдиним та вічним коханням був Дієго де Рівера. Майже кожна сторінка її щоденника пронизана могутнім та пристрасним почуттям до Дієго, мені одразу ж спав на думку вірш: «Так ніхто не кохав, раз на тисячу літ лиш приходить подібне кохання...» і  виникло відчуття заздрості та власної неповноцінності саме тому, що я ні до кого не відчувала ТОГО океану пристрастей, який на довгі роки занурив Фріду у кохання до Дієго. Це був і дар, і прокляття одночасно.

 Фріда-Жінка-Особистість

Фріда мала оригінальну зовнішність - суміш європейської та індіанської крові, тендітна брюнетка з виразними очима та синьо-чорним волоссям та зрослими густими бровами.

З юних років Фріда носила тісні корсети, що залізним панциром стискали її кволе тіло, проте вона розуміла, що первинне в ній не тіло, а дух, і тому вона створила власний неповторний стиль, вбираючись в яскраві барвисті сукні, блузи та спідниці. Її рюші, жабо та блузи грайливою веселкою створювали образ індіанської богині, вона прикрашала себе численними прикрасами, намистом, браслетами та обручками, заквітчувала волосся неповторним вінком «а ля Фріда», перетворюючи власну появу в світі на справжній незабутній перформанс. Фріда не залишалася поза увагою, вона стала символом, легендою, міфом.

Фріда з юних років була революціонеркою, вона навіть день народження свій відраховувала від дати мексиканської революції, скостивши собі, як справжня леді, три «зайві» роки життя. Вона неодноразово пише про свої ідейні уподобання, згадуючи Леніна, Сталіна та мексиканських революційних лідерів. Охоплена романтичною ідеєю, вона б хотіла стати справжньою революціонеркою, але слабке здоров’я не дозволяло їй приєднатися до світової боротьби в повній мірі, тому вона намагалася втілити ці ідеї в мистецтві.

Фріда була занурена у вир подій, пристрастей, ідей свого часу, як ніхто інший: багатостороння особистість, дотепна, цікава та чутлива, близька до провідного французького філософа та літератора А. Бретона, дотична до європейських та американських мистецьких кіл того часу, вона, безперечно, залишила свій слід у провідних течіях тогочасного арта. Не зважаючи на власну неміч, вона викладала мистецтво в університеті і щиро опікувалася своїми нечисельними учнями.

Вищезазначені грані особистості Фріди Кало постають перед нами в її щоденнику: тут ми знайдемо вірші, малюнки, акварелі, ескізи, листи, діагнози, аплікації, колажі, політичні заяви, некрологи, сповіді -  все те, що стало маленькою складовою великого, бурхливого та неповторного життя визначної жінки.

http://artpages.org.ua/palitra/dnevnik-fridi-kalo.html

Я тут порилася в інтернеті і замість книжки натрапила на музику. Перша версія писалася ще в 1938, а потім були переспіви та пародії. І, ймовірно, що роман також назвали на честь хіта. http://www.youtube.com/watch?v=onzL0EM1pKY

Роман - казка, що виглядає цілком правдиво. Я люблю такі фантастично - езотеричні прибамбаси. Тут, наприклад, трапляється наступне - героїня роману раптом починає відчувати те, чого раніше ніколи не відчувала, розмовляє невідомими мовами, розбирається в історії мистецтв та винах, міняє смаки та стиль життя. Причиною усього стає переливання крові, що їй зробили після травматичної втрати ненародженої дитини.

Героїня приголомшена особистою трагедією, але раптом розуміє, що її життя водночас збагатилося новими відчуттями та знанням. Вона з головою занурюється у пошуки чогось чи когось невідомого і не зупиняється, доки не розгадує власну таємницю. Звичайно ж, не обійшлося без молодого та неодруженого, ну хай вже не такого молодого і розлученого, але все одно кращого за власного, чоловіка, якого  під впливом нових емоцій відправлено у відставку.

Не страшно, що дещо за вуха притягнуто багато штучних ситуацій, але для тих, хто вірить у різні витівки долі (ІМХО) таке виглядає цілком нормально. Отже кохання настає після пізнання іншої людини через її відчуття, звички, спогади, через прокачування в собі її крові. Мауглі пам’ятаєте: "Ми з тобою однієї крові..." Ну це приблизно теж саме, тільки про лямур.

Теза кохання через пізнання - цікава, до того ж похапцем рекламується така благородна справа, як донорство крові... До речі, у мене самої мало б бути дофіга таких «запозичених» спогадів, мені теж в дитинстві робили переливання – втюхали літруху солдатської крові...

Переконана, що Марія Матіос стане класиком української літератури, хоча, в принципі, вона вже стала класиком. Лебединою піснею письменниці наразі вважається "Солодка Даруся".

 Про авторку написано багато серйозних та вичерпних анотацій. Думаю, багато критиків сходяться на тому, що письменниця володіє особливим, неповторним стилем. Я б це окреслила так: Матіос пише легко про важкі речі. За легкістю та летючістю фраз, буденністю подій та мережею численних та начебто незначущих, діалогів, холодною кам’яною брилою постає людська трагедія. Вона не на першому плані, але вона тут, перед тобою і ти відчуваєш та усвідомлюєш її невідворотну тягучу присутність.

Трагедія Солодкої Дарусі розкривається перед нами «задом наперед»: спочатку її особисте життя у зрілому віці та статусі «німої та хворої жінки несповна розуму». Ми поринаємо в її думки, почуття, світосприйняття, в її німоту, біль та самозаглиблення.

Далі йде розповідь про історію Дарусиного кохання: так, у неї була своя лавсторі, як не дивно це звучить. Знайшовся і для неї принц на білому коні, але не судилося бідним та обділеним бути разом.

 І, нарешті, ми дізнаємося про те, як Даруся із звичайної дівчинки стала такою, якою є: німою та кволою - це розповідь про Дарусиних батьків - Матронку та Михайла- ще одна трагічна історія, яка випалює людські душі, цього разу позначена тяжкими історичними подіями часів приєднання західно-українських земель та вітчизняної вйни.

Три драми одного життя: чи не забагато для однієї людини? Мабуть що забагато, тому дехто вважає Солодку Дарусю майже біблійним персонажем, адже інколи бракує звичайних «людських» сил аби витримати ті випробування, що посилає життя. Сила Дарусі в її навіженності,  а слабкість - у звичайній людськості...

ПС. В 2008 році, вперше в Україні Чернівецький обласний український музично-драматичний театр імені Ольги Кобилянської поставив за цим твором одноіменну виставу. Зараз спектакль іде в декількох українських театрах, зокрема, цього року вистава була презентована на сцені Облмуздрамтеатру ім. Івана Франка в Івано-Франкіську. Фото сцени спектаклю.

Российский писатель, драматург, режиссер и актер Евгений Гришковец представит в Киеве новую книгу 27 мая в 19.30 в магазине сети книжных магазинов «ЧИТАЙ-ГОРОД» (ул. Б. Хмельницкого, 3-Б) состоится презентация новой книги Евгения Гришковца «А.....а» и автограф-сессия автора.

Звичайно, Гришковець - не Вербер: в Києві буває регулярно, як з виставами, так і з презентаціями книжок. Тому презентація його нового твору не оточена таким пафосом, як приїзд французького фантаста.

Скажу чесно, я книжок його не ніколи читала, зате дарувала іншим. Натомість вистав переглянула декілька: Планета, Дредноути та Про автора-собакоїда. Добрі такі вистави, душевні і зрозумілі.

Думаю, українські журналісти пригадають йому пресуху дворічної давнини, коли на презентації чергової книжки він мав необережність торкнутися нашого болючого «мовного питання» та сумного "майбутнього україномовної книжки". Короче, образив він там усіх ненавмисне. А ми, українці, люди вразливі...

Словом, якщо всілякі форсмажори мене не відволікатимуть, піду послухаю та й подивлюсь на нього наживо...

Donna Leon, A Venetian Reckoning

Донна Леон- американка і пише поліцейські детективи про Венецію - казкове романтичне місто, де замість патрульних машин поліція пересувається на гондолах. Її комісар - Гвідо Брунетті- мандрує з роману до роману. Він не супергерой і не Шерлок Холмс, він живе в реальному світі, який збудований на корупції влади та загальній несправедливості. Він не кидається на примарні вітряки і навіть не робить нічого особливого аби покарати справжніх лиходіїв. Жодних голівудських домислів та спецефектів: Італія – країна, де правосуддя майже не існує, а Брунетті- просто чесний коп, що робить свою справу у цьому болоті.

Цього разу він розслідує серію вбивств і виходить на мережу організованого криміналу – тут вам і порнографія, і дитяче порно, і навіть снафф- індустрія, а також торгівля слов’янськими (і не тільки) дівчатами у секс-індустрії... Всім цим кордебалетом заправлять вельми поважні особи, за якими, природно, стоять вельми впливові політики. Все, як у нас, без прикрас та брехливого павутиння ілюзії «справедливого покарання вселенського зла».

Розпочинається роман Андруховича епіграфом вірша Богдана-Ігора Антонича, про якого особисто я (краще пізно, ніж ніколи) дізналася кількома роками раніше з «Рекреацій». Наш український Рембо прожив коротке і яскраве життя, а після смерті перетворився на легенду, людину-примару, мандрівного духа, принаймні, за версією Андруховича, який явно до нього небайдужий.

 Самотній друже, мов у ночі пояс,
ти в таємниці світу оповитий.
В цей вечір весняний ходи зі мною
в корчмі на місяці горілку пити.
Богдан-Ігор Антонич.

 

Отже, лінія перша – містична, життя, смерть та пророцтва самого Антонича з  неофіційною версією життя і смерті поета. Ця сюжетна лінія обплутує павутинням всіх героїв твору: кліпмейкера, що випадково зняв про нього кліп, професора, що вивчає його творчість та сипле цитатами, письменника, життя якого є пародією на життя «справжнього» літератора, падчерки письменника, яка не лише розгадує таємницю дванадцяти містичних обручів Антонича на прохання професора, а навіть пізнає його особисто в черговій земній реінкарнації... І всі вони, а разом з ними ще деякі  персонажі чомусь збираються а «Корчмі на місяці» на нікому незрозумілий захід.

 Лінія друга- мандрівки Україною дивакуватого австрійського фотографа Цумбруннена, спочатку в реальним, а потім і потойбічним світом. Він розпочинає роман своїми роздумами про втілення мрій:

 Усе, чого ми собі бажаємо, про що думаємо і чого сподіваємося, обов'язково з нами трапляється. Штука лише в тому, що завжди надто пізно і завжди якось не так. Отже, коли це постає перед нами, навіть не впізнаємо його в обличчя. Тому ми переважно боїмося майбутнього, боїмося подорожей, дітей, боїмося змін.

 Цей уривок ілюструє певний настрій, що пронизує весь сюжет  відчуттям незрозумілості: про що тут взагалі йдеться, про реальність, про польоти уві сні, про містичні події?! Все це тонке мереживо з існуючого та потойбічного раптом сплелося у місячному сяйві «Корчми» і мені чомусь нагадує «Майстра та Маргариту». Бал Воланда, тільки без концертмейстера. А потім Цумбруннен перетворюється на Маргариту і летить геть, у вихорі власних нездійснених мрій і сподівань, які в свій час та і не зміг розпізнати.