Чтиво

Книга Робина Кука "Зараза" была написана в 1995 году, но в нашей удивительной стране она пришлась бы в самый раз в ноябре прошлого года, когда паника охватила даже гомов сапиенс сапиенс, то есть даже самых разумных из разумных... Пусть ненадолго, но охватила.

Речь идет о разных редчайших болезнях, вдруг появляющихся в стенах одного известного современного госпиталя. Неведомо откуда страшные заразы в считанные часы сжигают нескольких людей: дальше по сценарию- все пытаются это прикрыть, строят друг другу козни, а люди тем временем мрут, быстро и непонятно. Остальные в масках, боятся и ничего не понимают.

Главный герой - антисоциальный патологоанатом, к которому на стол и попадают странные жертвы невероятных болезней. И среди них даже засветилась самая ужасная напасть, пресловутая легочная чума... тарарарам... редкой пермутации на основе штамма Н1N1. Вот какие я там умные словечки подцепила. Вам это ничего не напоминает?! И наш герой спасается от ее костлявых смертельных объятий только своевременным и регулярным (даже будучи заложником в наручникам) принятием ... нет, тамихрю еще тогда не было, его спасением стал ремантадин. Но с тем же предупреждающе - предохраняющим эффектом. А вот злодеи, заварившие весь сыр-бор, оказались на удивление беспечными и не заметили воздушно-капельное проникновение подлой инфекции, тобиш, заразы, в их подлые организмы...

В целом читается довольно легко, не смотря на засилье трупов, вскрытий и разных там терминов. Герой-антисоциал своей страстью к посмертной диагностике чем-то напоминает Хауса МД, но отличается чуть большим человеколюбием и меньшим цинизмом. В сюжете есть некоторые логические нестыковки, связанные с нарочитой живучестью героя и всегда вовремя поспевающей помощи, но живописные подробности всяких там хворей и напастей с лихвой компенсируют эти пробелы.

Роман про згубну пристрасть: інколи почуття набирає такої пекельної сили, що має спопелити когось аби зникнути. А от чи бувають пристрасті, що закінчуються пшиком?! Погоріло-перегоріло і на ниць перетворилося. Певно, що бувають, але тут йдеться про всепоглинаючу нищівну пристрасть, яка не змогла вщухнути, не скалічив когось.

 Коли починаєш читати твір, то відчуваєш, що там забагато фраз, забагато думок, всі вони начебто говорять разом, хором, різноголоссям. Ти розумієш, що кожна з них каже щось цікаве, корисне, мудре, але вони всі вкупі і ти не можеш за всіма встигнути, всіх осмислити, запам’ятати. Забагато тексту,  висновків, повчань. Непогано б було все це розвести в сюжеті та зробити більш придатним для «вживання».

 Сюжетна лінія починає перед нами вимальовуватися згодом, і то непослідовно, а якось похапцем, набігами, хаотично. Потім ідуть сторінки речового доказу звинувачення, того самого щоденника, який, в решті решт, є безневинним писанням, жіночим повіреним у сердешних справах. Жила – була собі дівчинка, потім виросла, потім перехворіла всіма жіночими щастями-нещастями... Багато хто з нас таку муть  у щоденниках пише. Але...муть перестає бути такою саме тоді, коли в життя звичайної жінки вривається вихор пристрасті. Тоді на сторінки виливається невгамоване почуття, кохання, біль, очікування, невдоволенність - тоді божевілля бере у свої руки кермо долі. Тоді невідворотним вироком стає «самострачення пристрастю» до чужого чоловіка, який водночас перетворюється на жертву  і на ката.

Дещо розчарувала кінцівка, але загалом чтиво захоплює "саспенсом".

Книга молодой японки, которая осуществляет стремление всей своей жизни - приезжает в Париж, где якобы обретает то, чего дома ей так не доставала: свободу от условностей и традиций. То есть, там у них в Японии - холодно, а во Франции, значит, горячо.

 

Как заметил один товарищ, прочитавший это творение, чтиво напоминает «записки восторженного гастарбайтера» оформленные вкраплениями реминисценций «о той далекой» японской жизни.

Сколько народу восторгается японской культурой: нецке и Куросава, гейши и суши! А тут нет, автору подавайте погорячее!!!

Пожив немного на  Востоке скажу Вам, что мне лично вполне понятен выбор героини: побег из табакерки, где тебе отводится роль миллионного винтика и где от тебя ждут определенного поведения и подчинения нормам - более чем естественен. Однако я не особо прочувствовала ее радость от нового «французского» бытия... Там перепихнулась с кем-то, здесь потусовалась, но дома это было как-то неприлично, а тут можно!

Героиня на каждой странице заявляет о своей необыкновенной чувственности, а я ну в упор ее не вижу. Обычная реакция на обычные вещи. Но! Восток дело тонкое, поэтому думаю, что для Юмико уже сам факт испытывать эмоции означает чувственность. Так как у нее на родине их проявление не приветствуется...

Вот такая история, но не надейтесь узнать из нее что-то новое, необычное о Париже, так как книга в основном о ней самой, о Юмико, и немного об особенностях японского существования.

Обычно я рецензирую книги по мере их прочтения. Но иногда этот порядок надо уравновешивать, что бы не было перекоса в «сопли» или в какую-нибудь национальную литературу; иногда надо чередовать «плохое-хорошее», иногда «девочка-мальчик». В данном случае, учитываем последний критерий, ну и в какой-то мере предпоследний, а обьединяем последние два поста по национальному признаку.

Пару-тройку месяцев назад книга Веллера была среди новинок на Петровке, однако мне она досталась от подруги в наследство: привет Мадрид! Как правило, я никогда не соблазняюсь литературой такого типа: ну там легенды, загадки, тайны, мифы, но дареному коню в зубы не смотрят! Тем более, если подруга дарит, значит, она в нём (чтиве) уверена. Сначала ее прочитал мой папа, и ему очень понравилось! Сказал, что плакал!

Да уж, однозначно нельзя читать на ночь! Потом заснуть нереально .... не потому, что страшно, а потому, что действительно приходится плакать от смеха!!! Есть несколько рассказов, которые вызывают слезы и колики в животе от хохота.  Короче, тем, у кого слабый мочевой пузырь тоже не рекомендую...

Но самое прикольное, что весь цимес историй, то бишь легенд, не в их интересности (вниманию прилагаются мифы советского и недалекого прошлого), а в виртуозном владении автором языком образов. Просто невероятно! Словами, как мазками кисти, писатель создает красочные картины действительности и этими же словами он их озвучивает. У меня создалось впечатление эдакой замедленной съемки с наведением фокуса. Тут вам все - юмор, ирония, сарказм, метафоры, сравнения, гиперболы, антитезы – берите и пишите статью о  неисчерпаемости тропов русского языка!

 И хотя я практически никогда, то есть крайне редко, цитирую произведения, здесь просто не могу удержаться: я просто не в состоянии словами описать мастерство передачи деталей писателем. Вот, например, пассаж про кошку, неожиданно появившуюся в театре во время советской любовной сцены.

>>>> И вот влюбленные сидят на скамейке, и спор о методах благоустройства целинных поселков на залежных землях сближает их настолько, что они обнимаются, и уста их готовы слиться в комсомольском поцелуе.

И тут на сцену выходит к о ш к а. Она выходит из кулисы к залу и гуляет вдоль рампы<<<>>>>

Зал, естественно, рад переключиться с этой соцреа-листической тягомотины на кошку. Молчание в полутьме меняет сонную тональность на оживленную. Кошка, греясь в лучах славы, выступает фасонисто. Она подходит к скамейке и начинает обнюхивать туфлю молодого человека.

Зал дружелюбно похмыкивает и похрюкивает. Речь влюбленного рассеянно прерывается. В любовном объяснении вспыхивают нервные ноты. Интимные подробности перестают интересовать зрителей. Кошка завершает парфюм-контроль носков кавалера и, озабоченно нюхая, ввинчивает голову девушке под юбку. Кавалер кратко пинает кошку, влепляя по голени подруге.

Шокированная актерским хамством кошка удаляется гордо, продолжая променад. Зал ведет симпатичное животное в благодарном взгляде. Все чувствуют освежение. Проснулись. Кошка их взбодрила. Тонизировала.

Догуляв до кулисы, кошка вдруг тормозит. Подняв голову, она туда смотрит и прислушивается. Затем начинает пятиться. Она явно передумала туда идти. Ее оттуда, похоже, манят, а она не хочет.

Кошка разворачивается и, как прима с задранным хвостом, идет обратно грациозным шагом. Все внимание ей, на идиотов-влюбленных уже глубоко плевать! Пьеса делается интересной.

Кошка возвращается к истекающим истомой романтикам, и они дрыгают ногами тихо, типа комары кусаются, а интим прерывать неохота. Отгоняют. Ведут диалог и сопят.

Кошка описывает дугу, не давая себя пнуть, и вспрыгивает на скамью. Чем окончательно завоевывает приз зрительских симпатий. В зале счастливо икают и пукают.

— Ки-ися!.. — умильно сюсюкает ребенок и взвизгивает.

Спектакль удался.

Кавалер, весь отвернувшийся в объятия возлюбленной, нюхом чует, что за спиной происходит что-то не то. Кошка смяла кульминационную сцену драмы, как бумажный фонарик.

Ну. Герой, сливаясь с подругой в высокоэстетичной отрепетированной позе статуи Родена, клянется в любви к невесте, партии и государству. За его спиной уютная кошка житейски умывается. Мусолит лапку и трет мордочку. Задирает наотлет, как художественная гимнастка, заднюю лапу и вылизывает подхвостье. А над плечом юноши, щека к щеке, объятая его страстью девушка бессильно взирает на этот мойдодыр. Вполне кретинская ситуация. Вся романтика кошке под хвост.>>>>>>>>

 Да простит меня за эту навязчивую рекламу автор!

Я уже говорила, что не особо люблю розовые сопли про любовь и истории нового гламура. Точно говорила и не раз! А тут такой сюжетик хитрый получился и вроде бы про любовь, и не совсем сопли, и гламур не настоящий, так - мишура! Поэтому можно порекомендовать как чтиво для отпуска. Смело берите с собой и читайте про двух подруг в поисках заграничных волосатых мачо в красных плавках. Сама такого видела во время чтения книжки (народ соврать не даст), совет: игнорировать всеми силами, лучше командой - так надежнее!!!

 Написана книга довольно живенько, с юморком, однако без особой оригинальности и сама по себе довольно предсказуема. Но повторюсь, мы же в отпуске, мозги должны отдохнуть, расслабится, пересчитать чужие купальники и любовные неудачи. Поэтому переворачиваемся на пузико и читаем дальше, потому что в конце победит крепкая женская дружба на почве «мужских обид» и подлые красные плавки с их слишком активным содержимым будут наказаны. Но поплатиться не только он, а так же и другие лиходеи. А идейка чтива в том, что не только девушки научились разводить на бабки, мужики тоже поднаторели в этом деле. Куда мир катится, блин!

За це чтиво Олеся Ульяненка піддав анафемі Московський патріархат – цей факт став вагомим аргументом на користь моєї зацікавленості твором. А ще одну недавно видану книжку «Жінка його мрії» було визнано порнографічною і відкликано з продажу. Заінтригувала?! При цьому автор наразі є визнаним письменником, який свого часу отримав Шевченківську премію, а один з його творів навіть викладається за шкільною програмою: не анафемний і не порнографічний, звісно.

Ми тут якось гомоніли про пікантність сюжету, де є секс з священиками. Так ось: той секс просто ніщо порівняно з «хеві траффунком» у «Знаку Саваофа».  Читаєш, а так і хочеться сказати «Бєєєєє!», тому що автор доклав багацько зусиль аби показати мерзенність, гнилість та бридоту «святих отців» церкви. Я думала, що анафема «видається» це щось таке анти...ОГО-ГО: вагоме, могутнє, великокрамольне, абсолютно викривальне, а тут збіговисько п€діків у рясах – дрібнувато для анафеми, чесно кажучи. Я б зрозуміла такий жест, якби викрили підлу суть Московського Патріархату, його гебістську натуру, його підрясні інтриги та політичні маніпуляції, але, на жаль, доводиться спостерігати лише за приземленими походеньками хтивих сутаноносців. Однак у Москві краще видно, кому давати анафему, а кому - ні.

 Отже в сюжеті переплелися дві лінії- церковна та світська: лінія церкви представлена хтивими п€діками в сутанах- від високопоставлених пописьк до щойнопострижених ченців (відверті поганці), новоявленими меркантильними та бездуховними мормонами (продають опіум для народу під керівництвом колишнього свинаря), греко-католіками (потерпають бідолахи, бо інші церковники не бажають аби вони чесними зусиллями зводили храм божий - явно улюбленці автора і потенційно борці за правоє дєло, хоча в сюжеті постають такою собі невиразною сірою масою) і, last but not the least, вигнанець та відщепенець, колишній настоятель православного монастиря, Лаврентій (справжній Божий чоловік, лінія долі якого білою ниткою пройшла крізь розвиток усіх подій), який, здається,  і є головним героєм книжки.

 Світський бік композиції представлений не менш неоднозначними персонажами: Андрій Лямур, бандюган та наркоділок з претензією на пізно «вср@вшуся» духовність та місце головного героя, Ілона – улюблена та водночас ненависна жінка Лямура, дамочка суперлегкої поведінки, доброю дозою збочення та чуттєвості, її хахаль Миколай – аристократ розбещення з апломбом харизматичного інтелектуала (як на мене - дивне поєднання цинізму та удаваного знання життя-буття, найнебезчніша людина твору), решта світських осіб – збоченці, уроди, пристосуванці та вискочки (ті що «з грязі в князі»), суцільні аморали.

Думаю, за описом дійових осіб, Ви прокусили амбре твору: оця гидка, смердюча маса вариться у власній жижі років десять, викидаючи час від часу певні події. Нічого доброго від цього варива чекати не потрібно, тому навіть смерть деяких героїв сприймається абсолютно очікувано: давно пора! Єдиний хто в воді не тоне та в вогні не горить, просвіщаючи нещасних, це Лаврентій.

Можу додати, що, незважаючи на досить неапетитний сюжет та події, автору не відмовиш у певній чуттєвості, навіть сенсуальності в описанні подій, деталей, стосунків. Переконливо!

 

 

Cвєта Пиркало вперше викликала у мене захоплення давно, ще тоді коли наш «мовник», що колись був її «мовником», притягнув на пару її словничок молодіжного сленгу і запропонував нам його придбати, як річ унікальну в своєму роді. «Молодець дівка!» -подумала я, згадавши про власні нотатки на тему «нецензурної лексики моїх ровесників», що приречено припадали пилюкою на полиці ще зі школи. Словничок той ми якраз придбали, але в складчину (тоді ми так купували книжки - одну на групу, а там хто ксерив собі, хто по черзі читав)... але у кого він залишився, геть не пригадаю. Потім, коли після своїх блукань світом, я повернулася на Батьківщину, то прочитала Свєтине «Не думай про червоне» і подумала, що і про свій мандрівний досвід вона класно написала. Взяла і написала, на відміну від мене, що робить все лише подумки.

А тепер прийшов час «Кухні егоїста» з легкої подачі пана Wikare.  Вибачте за встромляння особистих речей до рецензії, але саме цю книжку мені вже ніколи не написати, і не тому, що я вегетаріанка з багаторічним стажем, а Свєта Пиркало обожнює мнясо, стейки і ковбаси; навіть не тому, що я марнувала себе кілька років за системою голодування Поля Брегга, а для авторки голод -  страшна трагедія і не лише в сенсі голодомору, а навіть коли просто нема чого поїсти; а тому, що я майже ніколи не витрачаю більше 40 хвилин на все про все у приготуванні їжі. Пані Пиркало також не живе кухнею, але у неї частенько бувають моменти великого натхнення і вона реально може щось нев@бенне приготувати. А головне - у неї на кухні живуть різні спеції, що, на мою думку, відрізняє любителя готувати «а ля гурме» від пересічного обивателя.  А ще вона отримує надзвичайне задоволення від смачної їжі і любить фоткатися з хавкою!!! Дуже по-українськи!

Якщо ви очікуєте, що «Кухня егоїста» навчить вас готувати, не обманюйтесь, реально можна приготувати десь 50 відсотків запропонованих страв. Тому що фазани, тому що перепели, тому що лангусти та стейки корови Абердін Ангус. Не анус, а ангус! Проте, не думаю, що авторка відмовилася б від гарно приготованого ануса (а що, їдять же бичачі яйця:)?! Всю цю хрєнотень, звісно, можна знайти в Лондоні на м’ясному ринку, та й не такі вже рідкі ці делікатеси і в наших сучасних супермаркетах, але... воно вам треба?! Так отож. Тому авторка благодушно дозволяє замінювати фазанів курками, а всякі там білі перці та спеції - часником та петрушкою, а якесь там шато бордо - узваром.

 Та й взагалі, пише авторка дуже загальні рецепти, тому не раджу сприймати їх буквально, це такий собі гастрономічно-соціальний зріз світу, переважно Європи, вперемішку з нашими українськими реаліями 2006-2007 років - саме тоді Пиркало друкувала статті в Главреді. Чтиво легке та цілком їстівне. Смачного!

PS. Вирішила додати заднім числом, що дійсно- певну кількість сторінок «кухні» відведено під освітянську ініціативу авторки щодо розтлумачення елементарних секретів виноробства - вінікультури по-модньому. Що за виноград вирощують у світі і яке вино з нього отримують. Я трошки образилась за мої улюблені (волею долі) іспанські вина, яким авторка приділила майже дві лінії з цих сторінок, аж насамкінець.  Проте думаю, ще помре не одне покоління українських аборигенів, доки ми навчимося смакувати вино. Тому що «лучше водкі пива нєт», а тим паче вина....

Присвячено Бертольду Хомякову.

Книга «Озерний вітер» являє собою чудовий взірець романтично-міфологічної української прози, часом трагічної та болючої. 

Стиль твору відбиває життєву мудрість та вишукану ліричність автора: читати його одне задоволення. «Озерний Вітер» страшенно нагадує «Лісову пісню» Лесі Українки, але то байдуже! Поезія в прозі, якщо вона майстерна і чуттєва, не може не зворушувати.

Сюжет твору такий: 14 річний Волин був вкрадений у купальську ніч русалками задля втіхи Царівни Озера. Тепер він вічний підліток, що мешкає в озері, який ніколи не зазнає старості: щовесни він прокидається від зимового сну юним хлопцем, улітку живе в коханні з Царівною О, а над осінь мужніє і так триває доти, доки не приходить до нього, напівлюдини й напівдемона, людське кохання, яке зігріває його тіло й душу.

Чтиво просякло численними атрибутами любовної драми, приреченість кохання зрозуміла в його зародку, але в жоден момент не відчувається туга, жаль або смуток, ти розумієш - так має бути! Це кохання не буде довгим, але водночас буде прекрасним, неповторним! Смерть, а герой помирає кілька разів, не сприймається як кінець, адже вона є початком... початком іншої долі – не людської, а безсмертної, вічної…

Сама повість була опублікована в кінці дев’яностих, а декілька років по тому до збірки додалися інші твори, розповіді про різних людей, різні часи та різні частини світу. В кожному сюжеті Покальчук знаходить окремий секрет - ту єдину та неповторну історію кохання, майже завжди трагічну або позначену тяжкими обставинами чи історичними подіями: най то буде саме Медуза Горгона, що приречена перетворювати на камінь всіх, хто на неї погляне, при цьому страшне прокляття не розбило пристрасть Посейдона, який продовжував кохати її навіть з тілом тварини і гадюками на голові; най то буде примарне кохання, розбите війнами, революціями, поневіряннями, почуття, пронесене крізь роки, кохання, яке могло бути, але не судилося; най то буде кохання, що народилося на смертному ложі між колишньою німецькою повією та радянськими солдатом, чи навіть приземлені стосунки бразильського безпритульного підлітка та європейської студентки – всю барвисту гаму людського та людяного майстерно відтворив автор.

А ще Покальчук показав, що лірично можна писати не лише про кохання, а навіть про його бажання та передчуття, його нездійсненність та небуття, трагічно і передчасно перерване наглою смертю.

Особисто мені дуже імпонує ставлення автора до смерті. Смерть -  не кінець, не кара, не результат, не фінал, не повчальний приклад... Смерть є частиною життя, смерть - ще одна сходинка нашого існування, смерть - це межа між світом, добре нам відомим і чимось вічним, незбагненним, неминучим.

До недавнего времени я жила, не подозревая, что существует такая писательница - Даниэла Стил и тем непростительнее мое неведение этого факта, потому как она, оказывается, королева современной женской прозы. Пишет она с завидной регулярностью с 1980 года, а то и того раньше, и по ее книгам (внимание, только по незначительной части всей плодотворной работы автора) снято аж 23 фильма!!! Которые я так же бесславно не смотрела. Вот! Стыыыыдно, не то слово:) А тут один молодой и перспективный литератор имел неосторожность сравнить мое понятие о романтике с ее, ДС, видением. Как тут было не заинтересоваться! Но самое смешное, что мне даже не пришлось искать чтиво в книжном магазине (оно, кстати, есть везде) и мучится тем, что де из всего ЭТОГО прочитать, так как я нашла творение Стил у себя дома на полке непонятночтоподаренноенепомнюкем...

Итак, сюжет чтива «Горький мед»: известная в прошлом фотожурналистка, а ныне мать четверых детей, Индия (по-моему, у нас ее назвали Глэдис), мечтает вернуться к любимой работе, однако муж категорически против ее планов, вопрос ставит ребром: никакой работы, только дети, иначе - развод. Это первая часть диптиха, сопровождающаяся длиннющими семейными разборками на десяток страниц каждая. Резюмирую их суть...

 Она: «О как ты не понимаешь, это же так важно для меня!!! Дай мне шанс хоть чуток поработать, никто не пострадает, ни ты, ни дети, ни собачка!!!!»

Он: «Мы поженились и заключили пакт о том, что ты берешь на себя детей и навсегда бросаешь работу!!! Будь добра, выполняй! А то не буду с тобой разговаривать, спать, дружить и вообще разведусь!!!

Если книга на 300 страниц, то 200 отдано моральным мытарствам Индии. Но книга-то у нас романтическая, поэтому очаровательный миллионер не заставил себя долго ждать. Ну и что, что женат, причем на известной писательнице (угадайте, с кого списанной), однако это нашим романтическим планам не помеха. Писательница быстренько гибнет в авиакатастрофе и, наконец, наш стареющий Ромео совершенно свободен и ужасно подавлен духом - самое время оказать ему всяческую моральную поддержку. Вот и последующие 100 страниц ушли на диалоги с Ромео:

Она: «Береги себя, дорогой! Не пей, не плач, ты должен жить!!!»

 Он: «Ты невообразимо талантлива! Не дай себе потеряться!»

Муж таки уйдет - чувак крайне принципиальный попался, наши Ромео и Джульетта даже целую неделю будут встречаться, но счастье ж так просто не приходит, поэтому потом он ее бросит: шутка ли 4 детей и собака! А потом, естессно, образумится и завалится на своей суперпуперяхте в самый шторм в ее тихую гавань, доказав Индии, то бишь Глэдис, что ради нее готов на мноооогое, пофиг, что в пьяном виде!

Не уверена, что смогу переварить еще один роман Даниэлы Стил, хотя, судя по биографии (5 браков, 6 детей и куча всяких интересных занятий), женщина она действительно из ряда вон выходящая!!! Может, просто мой случайный выбор чтива был неправильным?!

Началось мое чтение Флаттера со смутного ощущения дежавю, то есть дежачитавю: нечто непонятно близкое с самого начала просвечивалось сквозь строчки. И еще до того, как авторша официально озвучила имя своего любимого писателя, я просекла, что тут не обошлось без Вербера: чувствуется навеянная французом структура и идея чтива. Однако из-за того, что Вербер мне и самой нравится, я, естественно, против ничего не имею. И даже не имею ничего против его непосредственного цитирования и частых аллюзий во Флаттере.

Чтиво однозначно позитивное и жизнеутверждающее. Рекомендую читать тем, у кого не особо хорошее настроение и кто застрял в жизненной рутине, как витязь на распутье, и никак не решится повернуть вправо или влево…

 РУ- ТИ - НА!!! Страшное слово, засасывающее, как болотная топь, и одновременно такое привычное и до одури знакомое - заезженное, можно сказать. Все мы живем, погрязнув в этом липком, тошнотворном и безопасном болотце, из которого выбраться ох как тяжело…

 Наташа Маркович предлагает нам флаттер, как способ борьбы с рутиной. Флаттер - это состояние тряски самолета на грани преодоления звукового барьера. Только нажав на педаль скорости до отказа и пройдя через состояние флаттера, можно преодолеть этот барьер. Такую встряску и предусматривает участие в Игре, за которой автор предлагает нам проследить. Игра эта придумана с тем, чтобы расшевелить учасников, силой вытянуть их из налаженого и удобного «статуса кво», который не дает им сделать качественный прорыв в своей жизни.

 Наташа, он же главная героиня и координатор Игры, ведет уже не первую игру, она сама начинала участником тренингов, потом участвовала в играх и со временем стала их координатором.  Она многое понимает и предвидит в развитии событий Игры, а многому и сама учиться во время игры. Она энтузиаст своего дела и это подкупает читателя.

 Итак, суть Игры: набирается команда людей, молодых и активных, желающих изменить что-то значительное в своей жизни. А значительным для каждого являются ооооочень разные вещи: кто-то хочет найти МММ (мужчину моей мечты) и начать с ним СРО (сексуально-романтические отношения), кто-то хочет бросить мужа и начать новую жизнь, кто-то планирует купить колбасный заводик, а кто-то - просто Москвич и уйти жить отдельно от мамы. Участникам ставят конкретные цели и обозначают сроки, потом их разбивают на пары- во время игры они, помимо достижения собственных целей, должны помочь партнеру реализовать его планы и, кроме того, все вместе должны сделать что-то полезное для общества: собрать деньги на лечение больного ребенка, например. И на все про все у них три месяца…

Игра действительно полезная и интересная, цель ее научить людей преодолевать свои слабости и максимально мобилизировать свои сильные стороны для достижения целей; заставить их поверить в то, что если захотеть, то и невозможное становиться  возможным… Ладно, оставим фантастику ДиБилану, но все равно выходит, что возможно ооочень многое. А это не может не радовать!!!

Еще одна книга Тони Парсонса - известного британского журналиста и автора уже прорецензированного мной чтива "Man and Boy". Продолжение истории Парсонса "Муж и жена" вызвало немало разговоров в западной прессе, чтиво стало модным и приятно, что при этом его оперативненько перевели на русский.

Забавно отметить, что в данном случае не подтвердился проверенный мною на горьком жизненном опыте факт, что обычно вторая книга нравится меньше первой. Здесь все наоборот. Первую книгу я как-то восприняла без особого восторга, а эта пошла значительно лучше.

Наверное потому, что я решила не судить никого, особенно, главного героя за его не всегда примерное поведение и постоянное себяоправдание, а просто читать, наблюдая за развитием событий. Все-таки лучше читать эту эпопею с самого начала, тогда видишь перспективу развития сюжетных линий: эволюция героя, его мелкобуржуазные претензии к новой жене, его неудовлетворенность (видимо уже перманентная) семейной жизнью и подленький платонический дреф налево. Оцениваешь  мудрость и предприимчивость его новой жены, ее страхи и подтвердившиеся опасения, ее достойную реакцию на события - мадам молодец! Прослеживается эволюция отношений его бывшей жены и ее нового мужа, ее неуклюжие поиски счастья и изменение самого образа этой женщины: когда-то любимая и «случайно» преданная героем, она в его глазах потихоньку превращается в эдакую злюку-бабенку, не упускающую случая ему, невинному бедняге, сделать очередную каку.

Мне вообще всегда интересны продолжения историй…сказочка-то меняется с годами, как, впрочем, и все мы. Однако, стоит добавить, что, не смотря на явные улучшения, до "Дневника Брижит Джонс" это чтиво пока  все равно не дотягивает!

Еще одно чтиво про любовь… в какой-то момент надо прекратить все эти сопли и почитать что-то поучительно- познавательное, но рука так и тянется, так и тянется к чему-то романтическому, прямо как к наколотым апельсинам в свое время. Вон же лежит у меня книженция про черных колдунов Кубы начала 20 века, вроде бы и начала читать, а закончить уже больше года не могу. Потому, что не про любовь и ничем хорошим она не закончится и потому, что это социологическое эссе с цифирьками вместо пояснений.

Итак, Эмили Магуайр - молодая австралийская писательница, которая растормошила общественность своей предыдущей книгой: «Приручение зверя». Там повествовалось о запретной любви школьницы и учителя, их последующей встрече и раскаленной любви восемь лет спустя… Чувство, замешанное на физическом влечении, зависимости, экстремальных отношениях  в стиле садомазо - идеально подходит любителям клубнички. Пикантность чтива в том, что автор все-таки женщина.

Но сейчас о второй книге автора, менее скандальной, но все так же претендующей на оригинальность отношений: перед нами работник консультации сексуального здоровья и молодой священник евангелист, откровенная атеистка и убежденный христианин. Он - девственник в свой почти что тридцатник, она - уже довольно разочарованная в жизни женщина того же возраста. Агги и Лука – такие разные и такие похожие. Он красив и любим окружающими, она - не очень, а скорее очень не…

Но купидон слеп и коварен, и два персонажа вспыхивают страстью друг к другу- все это на фоне общественных противостояний (за и против абортов), детских беременностей, проповедей и даже смертей. Неплохо подмечены особенности менталитета религиозных деятелей, ограниченное фанатизмом сознание, нетерпимость к слабостям других. Как человек открывает в себе любовь страсть, влечение… Плюс пара тройка эротических сцен со священником – очень и очень:)

 

Вирішила дещо урізноманітнити «Чтиво», розбавити рецензії чимось злободенним і пустилася гугляти на тему літератури, що вивело мене на один цікавий блогопост пера Леоніда Кляйна, літературознавця та викладача літератури в школі, під назвою Модернизация страны и школьная литература. Теза, яку відстоює автор полягає у наступному: Школьный список книг не формирует образ страны, в которой хочется жить: хорошо бы занять у западной литературы. Цікавим даю посилання на пост http://www.slon.ru/blogs/klein/post/208010/, а сама зацитую деякі веселенькі, як на мене, моменти.

Отже, доки ми тут з вами, панове українці, займаємося різноманітною та некорисною фігнею: демократизацією, виборами- перевиборами, боротьбою з кризою та грипом, наші сусіди росіяни будують ідеологічні підвалини великої держави. «Модернізація» впроваджується на різних щаблях суспільства.

О модернизации не устает говорить президент, о ней постоянно твердят различные экономисты, политики, журналисты. ...Россия должна превратиться в современную, технологически оснащенную и комфортную для жизни страну, населенную экономически и политически свободными гражданами. И всем понятно, что сегодня мы такой страной не являемся.

 Дивно почути, що «всім зрозуміло» що Росія не є сучасною та комфортною країною, адже судячи з того інфопотоку, що вона генерує, вона вже давно догнала і обігнала Схід та Захід разом. Але приємно констатувати, що є особи, які ТАК не думають, хоча вони далеко не «всі».

Но всем ли понятно, что модернизация страны возможна только при условии модернизации сознания? Что любые реформы, любые – пускай даже самые продуманные и вменяемые – управленческие решения упираются в сознание отдельного человека. Кто формирует сознание человека? Кто закладывает мировоззренческую матрицу, которая начинает жестко конфликтовать с либеральным, правовым и постиндустриальным программным обеспечением?

 Отже, проблема світоглядної відсталості полягає в тому, що людям зафігачили не ту «матрицю» і тепер вона конфліктує з «ліберальною свідомістю» сучасності.  Тобто щоб маси правильно реагували на програми, які перед ними ставить держава у особі «першої особи країни» (обожнюю, коли Мєдвєдєва так називають:), треба відповідно підготувати люд ще у дитинстві. Себто просто щоденного ідеологічного «компостування мозоку» недостатньо.

Я не претендую на всеобъемлющий ответ, но для меня очевидно, что школа играет в этом процессе важную роль. И в том числе уроки литературы. И в том числе та программа, тот список книг, который предлагается школьникам как канонический.

О!!!! Оце вам, панове присяжні засідателі, правильний підхід. Не лише переписувати історію та викривляти реальність в новинах, а з дитинства подавати  контингенту на споживання «правильну літературу».

Итак, что мы имеем? Имеем мы вот что: абсолютное большинство классических русских литературных текстов очень талантливо, живо и правдоподобно рассказывают нам о праздных, зачастую инфантильных и просто аморальных людях. Онегин ничего не делает и по ходу дела убивает такого же, как и он сам праздного, приятеля. Печорин бездельничает агрессивно – убивает немало людей, совращает женщин и активно жалуется на жизнь. Обломов лежит на диване, мечтает, не может написать письмо управляющему и в конце концов – в качестве бесплатного приложения – достается Пшеницыной, которая откармливает его и со спокойной совестью отправляет на тот свет. Базаров вроде врач, но ему не до медицинской практики. То лягушки, то грядущая революция, то красивая телка (не одна причем) – и бац! – уже помирать пора. Раскольников... это, кажется, убийца. Или я что-то путаю?

Ні, Ви абсолютно нічого не плутаєте, у нас про таке кажуть: маємо що маємо. Велика російська література (вона справді колись була ВЕЛИКА)  тим і прекрасна, що вона переважно опікувалася питаннями непрактичними, питаннями сенсу існування, непристосованості до реалій життя- темами чужими кальвіністично-протестанським західним умам.  Вона, як «витязь на распутье» тим велика і могутня, що не забруднена «здоровим прагматизмом» заходу і водночас не така недосяжна, як химерна література сходу.

Конкретной деятельностью занят Чичиков. Это чуть ли не единственный нормальный новый русский отечественной литературы. Но, во-первых, у него ничего не получилось, во-вторых, всем понятно, что он подлец и отрицательный герой.  

А  що  реальні «нові руські» вже перетнули межу і більше  не є «отрицательными» героями. Бачте, як змінилася казочка. А чому Чічіков, до речі, не позитивний персонаж?! Я думаю, йому не вистачило гумору і харизми. А то був ви собі такий товариш Бендер - однозначно позитивний кент.

Вот и все. В курсе классической русской литературы нет героя, который бы чего-нибудь добился! Нет героя, который занят осмысленной созидательной деятельностью. Нет героя, который бы хотел не революции, то есть разрушения, а каких-то понятных, простых и улучшающих жизнь вещей. Одним словом, нет активного, самостоятельно и позитивного человека.

Пане Кляйн, Ви забули  ключове слово - «управляемового», ось з чого треба починати матричне завантаження. Самостійність на фіг нікому не потрібна, а керованість буде дуже доречною.

Вру. Есть. Мальчик Митраша из повести Прившина «Кладовая солнца». И Гринев из Пушкинской «Капитанской дочки». Пришвин изучается в 6-ом классе. «Капитанская дочка» – в 8-ом...

А тут я з Вами згодна, російська література заважка для молодих умів взагалі. Я пам'ятаю, як мене плющило свого часу від «Преступления и наказания». Дітям дійсно рано вивчати деякі програмні твори. Так що певну частину програми росліту треба переглянути. Але знову ж повертаємося до «маємо те, що маємо», і вибирати все одно доведеться з відомого загалу творів.

Пора, видимо, уже ответить на вполне предсказуемое обвинение в свой адрес. Обвинение заключается в том, что вообще-то литература не для того существует, чтобы воспитывать; что между успешностью в жизни, экономическими достижениями и духовным ростом есть большая разница, что литература есть искусство, сиречь красота, и в данном случае у нас «красота по-русски».

Дуже прагматична думка: а що поганого у тому, що література, крім іншого, ще й виховуватимиме... причому «правильно», формуючи свідомість індивіда належним чином, готуючи його до життя у "модернізованій" країні?! 

А в «Евгении Онегине» самое главное – лирические отступления, поэтическая болтовня, а не то, что один барин застрелил другого... На все это я могу ответить только одно: «Сиживал, не беспокойтесь, сиживал»! Я сам уже больше 15 лет преподаю литературу в школе и прекрасно знаю, как сделать так, чтобы ученик с увлечением читал стихи, разбирал их, ломал голову над композицией рассказа «Каштанка» и с удовольствием учил бы Пушкинскую «Осень».

На жаль, виходить так, що модернізованій Росії всі ці естетичні вишукування не потрібні, їй потрібні солдати, хай навіть будівельної бригади, для створення нового майбутнього. І кожної осені, коли вологе жовте листя тихим килимом шелестітиме під ногами, ваші діти не згадають вічне «унылая пора…очей очарованье», тому що замість цього будуть вивчати практичні «Пригоди Тома Сойера» чи ще щось. Навіщо Ви так з нами,  Пане Кляйн, ми оце саме повикидали з шкільної програми купу російських творів, замінив їх на власні (інколи сумнівної якості) та західні. Так у нас, українців, це суспільство на дві частини розділило! Ви ж даєте ляпаса саме тим, хто «проросійськи» налаштований. Не можна цього робити, схаменіться!

Но речь сейчас не об этом! А о том, что школьный список книг – за редким исключением – не формирует образ страны, в которой хочется жить. И не формирует образ человека, которому хочется подражать. Да где уж там подражать? Если вычеркнуть Раскольникова, который хоть и убил, но не получил удовольствия, то в школьной программе существуют ведь и другие «убивцы». Дубровский намеренно заживо сжигает людей в своем доме, а Тарас Бульба – это классический пример террориста (развязывание войны, национальная и религиозная ненависть, жестокость по отношению к мирному населению, фанатизм). И оба эти разбойника живут в школьном сознании на правах если не безусловных героев, то, по крайней мере – жертв.

 Бідний бідний Раскольніков, це ж треба в таку халепу вскочити - вбити і задоволення від цього не отримати:) Дурень - одне слово! А про Бульбу я не згодна: Ви що версію Бортка не бачили?! Там же вони всі, включаючи Боярського, за "Расєю" помирали. Ну які ж вони терористи?! От якби вони за Україну, за власну рідну землю, життя віддали, тоді так - однозначно терористи! А терорист, що помирає за Расєю, то - мученик, герой! Ну не мені ж Вам розповідати...  Хоча, вибачте, Ви ж там історію переписуєте, я ще не в курсі, хто є ху в новому варіанті.

Здесь не место рассуждать об истоках этого явления, но ведь факты просто потрясающие. Как будто специально выбраны именно те произведения, в которых все безысходно, беспросветно, безнадежно. Западной литературы почти нет, а из русской с мазохистским сладострастием отобраны самые кромешные тексты.

 Йо-мойо! Коли я вчилася за кордоном, захищався там один дисер, що викликав захоплення у всіх викладачів, за темою на кшталт: «Відзеркалення теми російської «тоски» в іспанській літературі початку ХХ сторіччя».  І всі були в захваті: О!!! Toska!!!Toska!!! А Ви все це хочете спаплюжити і обміняти на Робінзона?!

Мы хотим, чтобы страна работала, а ее литературные герои лежали на диване? Мы хотим, чтобы страна развивалась, а ее литературные герои только страдали и жаловались на жизнь? Так не получится.

Модернизацию придется начинать с школьного литературного стандарта.
Нам нравятся политические, экономические и социальные успехи Запада? Тогда придется преподавать западную литературу в школе.

 Не кажіть мені такого: Вам подобаються здобутки Заходу, цього буржуазного, законсервованого, капіталістичного суспільства?! До якого Ви нас, своїх братів менших, вже двадцять років не пускаєте?!!

Для начала – можно перенести «Приключения Робинзона Крузо» и «Таинственный остров» из внеклассного чтения в обязательный список. Глядишь – лет через двадцать – появится поколение, которое захочет своими руками превратить собственную страну в цивилизованное место.

 Ох і оптиміст Ви, Пане Кляйн - який Робінзон, які повітряні кулі? Росії потрібен масштабний герой, пропоную Вам Геракла: льва подолав, гідру замочив, коров вкрав, цербера  приборкав, а головне - гівна скільки вигріб з авгійових скотарень!!!

Навіть не знаю, як правильно перекласти назву: іспанською та англійською це звучить без зазначення статі, а у нас так просто не вийде-
а) хотіла б я, що б ти був тут;
б) хотів би я, що б ти була тут;
+ два варіанти одностатевого кохання:
а) хотіла б я, що б ти була тут;
б) хотів би я, що б ти був тут.

Так що це чтиво при перекладі (якщо йому неймовірно пощастить) гарантовано отримає варіанцію на тему: «Чому ти не зі мною?» І, взагалі, мені вже треба заводити окрему сторінку для іспанського чтива, бо пропоную вам казнащо, яке, можливо, ніколи не перекладатиметься рідними мовами. Натомість це казнащо я читаю, тому хоч маленьку відписочку, а маю зробити.

Сюжет досить простий: в 30 день народження, як раз напередодні весілля, героя залишає дівчина. Йде до одного з його кращих друзів (класика жанру), герой в розпачі- миттєво зруйновано звичний уклад життя і все виглядає страшенно похмуро - але ось  він випадково прослуховує  диск, подарований  давньою подругою, де всі пісні начебто «про нього», про його життя, дитинство,  мрії. Зачарований таким співпадінням, герой вирішує розшукати авторку пісень і вирушає до Парижу, де наразі мешкає співачка. В Парижі з ним трапляються дивні події, він знаходить дівчину, але зовсім не такою, якою її собі уявляв, на додачу з'являється міражний персонаж - таємнича незнайомка, що змушує його шукати секретний сад. Розриваючись між реальною співачкою, її та власними проблемами, і примарною незнайомкою проводить час наш герой.

Що цікавого та глобального у цьому чтиві:

 по-перше, якщо вас залишають, ще не відомо, хто від цього виграє;

по-друге, ми всі схильні вірити в дива, і можемо через цю власну недолугість, не побачити того, що у нас перед носом;

 і, нарешті, під час кризових моментів в житті трошки пригод, стресів та проблем як раз до теми- сильні емоції та враження змушують наші переживання відступити на другий план. Якщо не клин клином, то хай буде стрес стресом.

Крім Гамлєта в збірку входить ще серія п'єс: Йоко і самураї, Сказ, Хтиві павіани, Дохуя масла, Казка про рєпку або Хулі не ясно, тощо.

Не буду прикидатися національно свідомою та просуненою і говорити, що я в захваті, і що мені на «Гамлєта» чи «Короля Літра» очі відкрилися по-новому, що це класика української реалії, і що відтепер я всюди цитуватиму фразочки з творів Подерев'янського. Також не волатиму: «Геть чи ганьба!», адже перед нами справді   культурний чи літературний феномен. Після кожного твору у мене складалося гнітюче враження якоїсь незавершеності: кожен твір залишав мене незадоволеною. Я розумію, що це не секс-іграшка, аби мене задовольняти, та все ж. Уявіть собі, що стоїте ви при дорозі, а повз вас щось так швидко промчало - шусь!!! а ви й не второпали, що то було... Всі навколо в захваті: ля-ля-тополя, а ви стоїте з відчуттям, що все найцікавіше провтикали. Начебто і моменти є прикольні і задум непоганий, а ось загалом картинка ніяк не вимальовується.

Якщо я все правильно розумію, то твори ці зроблені скоріш для формату перформансу чи читання (недаремно можна скачати багато версій п'єс в авторській начитці), але якщо розглядати їх як текст, твір, чтиво, то я не їх не можу зацінити...

 Може хто порадить, як взагалі краще сприймати Подерев'янського, ну може щось випити чи курнути, чи краще записи послухатиб може, не насамоті його сприймати, а гуртом... Знаю, що «родзинка» має бути, а от де її шукати...

Від автора роману «Щоденник Бриджит Джонс»

Читаючи книжки, я інколи міркую над тим, що саме впливає на факт уподобання чи неуподобання нами того чи іншого твору. Думаю, щоразу задіяні різні чинники. Інколи вражає глибина та широта поглядів, інколи захоплює сюжет, інтрига, інколи мальовничість мови.. Інколи тобі кажуть: ось книжка, де все про тебе...тобто про мене: ти її читаєш-читаєш і не знаходиш абсолютно нічого спільного: «Що ж тут, блін, про мене?». А буває навпаки: читаєш і вражаєшся тим, що твої думки абсолютно збігаються з авторськими - таке у мене трапилось з одним твором Лади Лузіної.

 «Олівія Джонс» - твір абсолютно нереальний, але дотепний, і моментами я щиро посміялася над думками та вчинками героїні тотожними моїм. Героїня - фантазерка і оптимістка, що виходить переможицею із самих неймовірних ситуацій. А ще вона постійно шукає пригод на свою с...ку, тобто якщо є вибір- «спокійно і без стресу» або «з пригодами»- вона однозначно обере останній варіант, що так само однозначно зробила б і я. Зрозуміло, що пригоди героїні - видумані і все закінчиться обов'язково добре, а в реальному житті від таких речей отримуєш ще більше драйву, адже не факт, що все закінчиться добре...

 Моменти, що сподобались:

«- Ненавижу ублюдка!

-  То есть история в разгаре… Любовь, ненависть- все одно. Тебе никогда не говорили: противоположность любви называется равнодушием?»

 

 Справді, лише байдужістю можна стерти кохання, все інше- варіації на тему.

 

 «Ни фига себе гардеробчик! С одеждой все-таки перебор- для мужика-то… И все чисто-аккуратно, прямо маньяк какой-то. Я бы тут такой срач устроила…»

 Побачивши ідеальний порядок, я також відчуваю нестерпний потяг вчинити творчий рейвах і вважаю маніяками занадто охайних людей.

Принципи Олівії Джоулс, що вельми мені імпонують:

«На самом деле важных вещей в жизни очень мало. Прежде, чем убиваться, спроси себя: «Это действительно важно или  мне только кажется?» 

«Не надо ни о чем сожалеть. Помни, с учетом свойств твоей личности и состояния мира на тот момент, ты не могла поступить иначе. Единственное, что ты можешь изменить- это настоящее, поэтому учись на своих ошибках.» 

«Если начнешь о чем-то жалеть, думать, что «надо было мне сделать так-то», всегда добавляй: «но, может, тогда меня сбил бы грузовик или разнесла бы в клочки японская торпеда.»

Що ж, кому не вистачає трошки позитивчика цими днями, можуть доотримати його з твору Хелен Філдінг.

Аргентинський письменник відомий більше твором «Анатом» та шканальною історією про те, як якось йому присудили їхню, аргентинську премію, журі одноголосно проголосувало "за", але після офіційного протесту засновниці премії, звання лауреата відкликали назад (благо грошики залишили, грець з тими лаврами!)  тому що чтиво не «відповідало критеріям  людських цінностей та духовності», які, начебто, пропагує ця літературна нагорода. А чому? Тому, що чтиво було дуже еротичне і полемічно- анатомічне... А у них, в Аргентині, еротика та всілякі там скарбезні моменти не входять до загальнолюдських цінностей. Але після такого шкандалю всім одразу ж стало цікаво, що ж там крамольного в романчику, і його швиденько друконули в Іспанії, вручивши автору якусь іспанську премію, адже Іспанія на нестандартні моменти реагує більш позитивно, а вже після цього твір переклали аж на 30 мов і продали великим накладом.

«Фламандський секрет» переносить нас до епохи Відродження і примхливого світу тогочасних митців Флоренції та Фламандії. Недеклароване суперництво двох визначних художників по різний бік Європи, які ніколи не бачили одне одного, але при цьому кожен з них мріє бути визнаним як найкращий.

Фламандець зміг розгадати таємницю досконалого кольору, але осліп і поклявся нікому не видавати небезпечного секрету, а флорентієць роками марно шукає рецепт дивовижного кольору в старовинному трактаті. В гру вступають учні, з'являється засланий козачок, а сюжет розпочинається із смерті найулюбленішого на найталановитішого учня славетного флорентійця.

На сцену виходить молода, приваблива та підозріла незнайомка, що замовляє власні портрети обом художникам і закручує нитку інтриги це більше. Хто є ху та куди веде нас клубок сюжету, ви зможете дізнатися з роману Андахазі. Якщо захочете, звісно... Для лінивих вийшла аудіо версія чтива.

Цього разу ми поговоримо про таке собі прикладне чтиво, до якого можна віднести твори по соціоніці - теорії про взаємодію індивіда з суспільством чи то з оточуючим світом. Ця наука поки що молода і, виходячи з психології, вона обертається навколо того, як люди сприймають та перетравлюють навколишню інформацію, як відбувається взаємодія різних типів людей- соціону- з оточуючим світом.

Мені пощастило: авторка твору виявилася людиною мого соціотипу, тому сам він тут описаний досить непогано (кого ж як не себе перш за все типувати), але всього існує 16 соціотипів, що підрозділяються на 4 «виробничі» квадри, обєднані «однією спільною ідеєю».

Відштовхуючись від загальновідомого розподілу людей на інтровертів і екстравертів, на раціоналів та ірраціоналів, ми переходимо до більш конкретної дихотомії  (парного поєднання) ознак: логіки, інтуіції, сенсорики та етики. При цьому ми можемо бути або логіком або етиком і, так само, або сенсориком або інтуітом. Тобто при всьому лякаючому розмаїтті ознак, визначити власний психотип все ж таки можна: треба просто постежити за собою чи  за кимось та вибудувати схемку.

Не скажу, що після прочитання книжки, я одразу ж всіх протипувала. Більше того, я прочитала її декілька років тому і змогла визначити тільки себе ( і то мені підказала подружка). Цього разу я перечитала книжку і визначила свою маму, сетру та одного близького друга. Наступного разу, ще щось соціонічне прочитаю і знову на мене, можливо, зійде осяяння.

Так навіщо все це потрібно?

Насправді все дуже цікаво... ви ніколи не замислювалися над тим, як інколи легко ми спілкуємося з одними людьми, а як важко нам знайти спільну мову з іншими. І не тому, що хтось хороший, а хтось поганий, а тому що кожен з нас має таку собі програмку, яка рухає його життям - його сприйняттям світу і відповідними реакціями на нього. 16 соціотипів- це не лише 16 систем світосприйняття - це 16 різновидів міжтипових стосунків: дуальні, тотожні, конфліктні, ревізійні, протилежні, і.д. Що потрібно для дружби? Для кохання? Для шлюбу? Для взаємної співпраці? Чому нас дехто страшенно приваблює, дехто напружує, дехто дратує, а дехто нам видається втіленням безпорадності і непристосованості до життя. Овва! Це ще не все: кого ми дратуємо, приваблюємо, активуємо, напружуємо? Адже всі стосунки між соціоном рухаються в двох напрямках.

Чому це цікаво? Тому, що більшість людей не завжди в змозі оцінити власні сильні та слабкі сторони. Сильні - тому, що це «програмні» функції, вони нам дані природою і наше призначення їх реалізовувати, навіть не замислюючись над ними, а слабкі - тому що це те, чого нам не вистачає і нам доводиться весь час над цим працювати. Я, наприклад, завжди думала, що людські стосунки - моя сила, а виходить- навпаки- це те до чого мені доводиться докладати максимум зусиль. А сила - то коли все у тебе складається само собою, а цього зазвичай ти й не помітиш. Як, скоріш за все, не помітиш і власного дуала - людину, яка є твоїм доповненням і бажаним партнером для життя. Тобто не та людина, яка має бути «такою як ти», а навпаки- та, що збагатить тебе власними сильними сторонами, а ти підтримаєш її своїми програмними функціями. І це відбуватиметься не у форматі «ти мені- я тобі», а на підсвідомому рівні.

Важко викласти всю соціоніку коротенько, тим паче, для людини, яка й сама не дуже шарить у всьому цьому (ІМХО), тому дуже раджу всім знайти пів зайвої годинки часу і завітати на якийсь соціонічний сайт:   http://www.socionika.info/, http://socionik.com.ua/ або http://socionics.org/.

Ви справді весело проведете час і дізнаєтесь про себе та своїх близьких багато цікавого!

ЗІ. Прикольно було почитати післямову до книжки, де колеги критикують авторку за «несправедливий опис» соціотипу, який є «підревізійним» її соціотипу: навіть намагаючись бути об´єктивною (вчений все ж таки) вона все одно недооцінила цей тип, так і не зрозуміла його сильних сторін. А що ж про нас, немудрих, казати!

Luftslottet som sprägdes (шв.), The Girl Who Kicked the Hornets' Nest(анг.) дословно на шведском это звучит приблизительно так: Взорвавшийся воздушный замок, но опять же, на разные языки название переведено по-своему.

Итак, это последняя часть трилогии Миллениум, руки уже покойного шведского писателя Стига Ларссона. Она еще длиннее первых двух, на целых 100 страниц.

Чтиво затягивает даже при том, что после прочтения предыдущих книг, можно увидеть много повторяющихся моментов и однотипных, часто ненужных, подробностей (типа создания и поедания сэндвичей) или каких-то непонятных отступлений про очередного шведского Васю или Петю, не играющего в этой истории особой роли. И даже при том, что изначально ты уже знаешь, что главная героиня выживет, не смотря ни на что…

Если во второй части автор пренебрег всеми законами природы и здравого смысла, заставляя героиню с пулей в голове и простреленным бедром самовыкапываться из могилы, то в этой он решил добавить экшена и спецэффектов и приговорил ее к самоотверженному бою со 150-килограммовым, нечувствительным к боли, братцем. Естественно, она победила, ведь под руку ей попался пистолет для забивания гвоздей(!): ну  и что, что неправдоподобно, зато все «как в кино».

Итак, в этот раз перед нами проблема шведских спецслужб, курирующих контрразведку. У Швеции есть большой секрет - целый собственный шпион (!), бывший дезертир советской разведки Залаченко, он же мафиози Зала, он же папа Элизабет, главной героини.  Что с того, что время холодной войны и какой-либо ценности слитой им информации уже давно позади; что с того, что все, кто его знал и курировал, уже давно больны и на пенсии- все равно дело должно быть шито-крыто. Ради этого и возвращаются мушкетеры-пенсионеры и заваривают весь сыр-бор: устраняют свидетелей, прослушивают всех и вся, воруют документы и всячески пытаются сбить с истинного пути следствие для того, чтобы снова упрятать героиню в дурдом, что б поменьше путалась под ногами. Но к ней на помощь спешит верный друг журналист Блумквист со всей своей тимуровской командой…

Что понравилось: интересный сюжет, конфликт отдела секретных служб со своим собственным суперсекретным подразделением.

Что интересно лично мне: в этой части описывается работа ежедневной газеты, с некоторыми подробностями и проблемами, которые действительно присущи ежедневке, и тут, у нас, и в Швеции.

Что не понравилось: много лишних деталей, однако это уже стало отличительным знаком наблюдательного автора, который не хочет пропустить ни одного стука или пука.

 

Світ очима карлика. Історичний чи псевдоісторичний роман, написаний людиною, яка не вважає себе такою, міркуючи, що карлики походять від древнього, невідомого роду і час від часу народжуються від людей, не маючи з ними нічого спільного. Нелегко жилося, цьому чоловіку, без родини та дитинства, в часи Середньовіччя чи Відродження і його недобрими очима ми дивимося на оточуючий світ.

Карлик цілком природно ставиться до свого статусу при дворі герцога. О ні! Він не блазень, він просто карлик. Він жовчний та черствий, і не розуміє, як можна бути іншим, не таким. Він з дитинства пізнав і прийняв жорстокість світу, і коли трапляється щось погане, страшне чи жахливе - він переконаний, що саме так, а не інакше, має бути. Все інше - радість, кохання, дружба, щастя- це щось неіснуюче та штучне.

Він- маленька, темна та нещасна істота, вигодувана «жовчю» замість материнського молока, що отруює все навколо себе. Спочатку він знищує всіх карликів герцога, потім він вбиває улюблене кошеня доньки герцога, вганяючи її в гарячку та хворобу, потім він іде на війну, де проливає кров ще одного нещасного карлика, потім його руками герцог отруює колишніх ворогів... потім знову і знову. Він не просто знищує когось, він намагається вбити в людині щось гарне, йому незрозуміле: кохання, доброту, красу. Карлик не здатен сприймати позитивні речі, він лише сканує зло та випромінює зло: таке собі криве дзеркало, яке спочатку може тішити, але потім починає спотворювати все навколо вас, і вас самих також. Небезпечний для життя.  Він сіє зло і вважає це своєю буденною справою. Він не вміє кохати і вбиває кохання. Він засуджує всіх подумки і не гребує винесенням вироку на дії. Він ненавидить, коли його жаліють і він не викликає жалю у читача.

Не знаю, чи пам'ятаєте ви чтиво про мишку, що читала книжки та відчувала людські емоції  http://reading.blox.ua/2008/10/Patsyuk-knigolyub-Sem-Savazh-Sam-Savage-Firmin.html... Тут ми маємо контрастний варіант - начебто людина, а все людське їй чуже.
Чому?
У спотвореному тілі – спотворена душа?!
Чи навзаєм, спотворену душу оселили у спотворене тіло?
Що в цьому первинне?

Не пускайте карлика в своє життя, а його отруту у свою душу!

 

 

  

Почала читати роман і раптом пожалкувала, що я не Купідон - такий маленький, рожевощокий пустун, з крильцями, що бігає по траві з луком та стрілами, а травичка йому пісюнчика лоскоче. А він, шибеник, бере стрілу та поцілює нею прямо в серце обраної жертви, а потім іншої, і між ними, жертвами, спалахує кохання, пристрасть, ерос! Хоча, скоріш за все, Купідон з мене вишов гунявий, адже я занадто полюбляю когось підколоти, а це для ангела кохання не є «гуд».

Так ось, читаючи твір Артема Чеха, я раптом згадала про Ірену Карпу - файна була б пара! Ясно, що ні її, ані його, я особисто не знаю: я лише можу уявити їх через призму літер та речень, через випромінювання енергетики, через цей невловимий пошук власного я і підсвідомий - другої половинки у всесвіті. Дурня! - скажете ви. Карпа і Чех пошлють мене ще далі, а я такий собі літературний Купідон: от хочеться мені поєднати їхні серця, душі та тіла.

Їй подобаються Дафліші, а він шукає себе і прагне розуміння та визнання власної унікальності. І йому хочеться, що б його не просто визнав будь-хто, а саме той (та), кого він вважає унікальним. І він не прагне банальних стосунків, банального кохання, банального сексу, йому кортить чогось такого перетакого та розтакого, що, блін, піди туди, не знаю куди! Короче, Карпин клієнт. А ще він стверджує, що гетеросексуал.  Це теж страшенно тішить і зворушує. Осіб нетрадиційної орієнтації просимо молодого автора не турбувати! Однозначно!

А якщо серйозно, то парубок і справді талановитий. З фантазією! Молодий, а вже про діда-прадіда нафантазував, чи то дофантазував, і нащадків власних не забув - спеціаліст широкого профілю: і мертвим, і живим, і ненародженим! Всіх вшанував. Все це позитивно, адже автор прокручує всі можливі сюжети власного (і не тільки) життя, відштовхуючись від якоїсь незначної події.

Підсумуємо: фантазія є, патріотизм є (національно свідомий пластун), відчуття гумору є, ерудиція та оригінальний стиль мислення є, своєрідне (дуже своєрідне) співчуття до нещасних та скривджених є, і, головне, є непохитне переконання у власній нев´є...ності – основний мотор літературного прогресу.

Як на мене - забагато «битовухи», але попри це було досить цікаво ознайомитися з біографією двадцятирічного хлопця з проекціями у особисте минуле та майбутнє. Часом складається враження, що він занадто поспішає жити, намагаючись все одразу спробувати і відчути: від депресії до ейфорії. Якщо так швидко бігти, то можна багато чого провтикати. Багато цікавого! Того, чого фантазією не надолужиш!

Нарешті- нарешті –нарешті! Нарешті це сталося. Один рік і чотири місяці тому одна моя подруга дала мені почитати свою улюблену книжку... Добре, що в неї два екземпляри: особистий і на роздачу. Я його читала регулярно, але дууууууже повільно. І не тому, що англійською і що 650 сторінок. Складалося враження, що все одно я все одно до самого кінця не зрозумію задум автора. Тобто всі мої передчуття виявляться невірними, а тому й поспішати в цьому переконатися потреби не було. Повірте, там є чим забити собі мізки. Одразу скажу (я ж без цього не можу), що не згодна з перекладом назви російською як «Волхв», було б краще залишити «Маг», адже саме так в Таро називається карта молодого чоловіка, що прагне керувати світом. А ще б краще самому автору залишити іншу назву «Гра в бога», що б перекладачам на різні мов голову не забивати. Але його, мабуть переклали до мого народження, тому й сперечатися завзято не буду.

cras amet qui numquam amavit

quique amavit сras amet 

завтра познает любовь не любивший ни разу,

  и тот, кто уже отлюбил, завтра познает любовь (лат.).

 Бачте, як гарно і романтично закінчується твір, а це власне цілий опус, чтивом його назвати язик не повертається. Уявіть себе на маленькому грецькому острові у 50ті роки минулого сторіччя. Буколічна картинка, пастухи, рибалки, свіже повітря, мінімум інтелекту. «Тоска» зелена, оточена морем. А от викладачу англійської мови приватної школи нечувано пощастило. Заради нього, для нього, та за його участю, там розігрується не просто спектакль, а ціла епопея. Ну щось на кшталт «Троянської війни», тільки без війни та Бреда Піта в головній ролі.

Тут вам і грецькі міфі, і антична трагедія і сучасна трагедія Другої Світової, і літературні чи культурні алюзії і, звичайно ж, підступні та таємничі красуні. Розіграно все: від кохання до зради, від смерті до суду присяжних. Героя змушують пережити безліч емоцій, які потім будуть пропсихоаналізовані за Фрейдом і без нього. Він не знає, де гра, а де реальність, і тому замкнений в пастці, з якої, однак, не прагне вийти.

Потім, коли «офігєвший» головний герой вже не знає, на що йому сподіватися і чого чекати від грандіозного спектаклю, над ним чинять суд всі учасники подій, а потім дають право самому судити, чи милувати чи карати. Більш того, коли начебто все закінчується, він хоче грати далі, або принаймні розплутати цей клубок подій, сплетений з реальності та вигадок «Мага». Він все ще під його гіпнозом, дається взнаки побічний ефект «магозалежності». Ще б пак, не кожний день заради того, що б ти щось зрозумів, переоцінив, відчув чи просто побачив в цьому житті, розігрується така велична сага.

"Я думаю, ти не знаєш, що таке смуток"- ключова фраза спектаклю.

Що ж аплодуйте, Маестро "The Magus" спробує вам дещо довести!

Тема твору само по собі не нова: згадаймо Пауло Коельо з Веронікою, що вирішує померти, і, взагалі, багато хто мусолив тему лічених днів життя і всіх, раптом втрачених, мрій і сподівань, і неправильно прожитого життя... Ось  і Ірен Роздобудько зробила свій внесок  в цьому напрямку. Хоча відчуття невідповідності життя героя і його суті можна прослідити у багатьох творах авторки... Та й взагалі, мало хто вважає своє власне життя таким, яким воно мало б бути, проти мало хто щось робить, щоб докорінно щось змінити. Чистої води екзистенціалізм.

Картинка вимальовується завжди ідентична: перед ймовірною швидкою смертю людина усвідомлює, яке насправді мізерне існування вона веде... І що вже не матиме часу для втілення не те що своїх мрій, а навіть найбуденніших бажань. В цьому випадку молода жінка розуміє, що живе без відчуття власної гідності. І що це вбило її кохання, хоча ззовні все в неї, начебто, добре. Тільки чоловік ставиться до неї зневажливо, та й руку часом може прикласти. І декілька років вона це спокійно терпіла, а ось дізнавшись про неминучу смерть, відчула біль та відчай.

Сюжет  та стиль цього разу по-справжньому авторський. Тобто, тої Роздобудько, яка мені подобається. Зворушливо-ліричної, сентиментальної і невимушеної. І байдуже, що час, що минає, не відповідає реальному пливу часу. Все набагато повільніше, розтягнутий такий хронос. І байдуже навіть те, що тема розкривається спочатку з точки зору жінки, а потім віддзеркалюється очима чоловіка - прийом апробований авторкою у романі про «прибиральника та двері». І те, що знаєш, майже стовідсотково передчуваєш, що не повинно все отак погано закінчитись, як почалося... головне, що роман написаний легко і на одному диханні, так само, як він і сприймається.

 

Цього разу нова іпостась  відомої української письменниці  Ірен Роздобудько– комедія абсурду (це з анотації до чтива). Я вже і не знаю, що обрати- чи мені не подобається жанр комедія абсурду чи знову я гонитиму на пані авторку... Слово гін тут вельми доречне, адже в оленіумі під час протистояння сторін починається гін і ця катавасія плутає політичні плани ворогуючих таборів.

Сюжет: кожній українській оселі - по оленю, кожному оленю по ягелю, забагато оленів - ганьба!, замало ягеля- криза. Книжка вийшла у 2007 році, коли ще були актуальними (чи вже ні?) алюзії на помаранчеву революцію та коаліціаду. Але чому Оленіум, а не Бджоляріум?! Тут я з авторкою не згодна.

Навзаєм, і враховуючі рік видання чтива, можна привітати пані Ірину з прозорливість: вона передбачила кризу. Я закохалася в наступні речення: «Криза!Криза...Гостре слово, схоже на ніж або передні зуби пацюка, що точать стіну. Криза набувала загрозливих розмірів, пацюк шкірився і ширше роззявляв пащеку...» Майстерно і тонко відтворено природу кризи, ще до того, як вона нам прогризла весь мозок зсередини. Вже за це мій відгук про твір має бути позитивним.

До того ж я думаю, що пишучи цю комедію абсурду, авторка весело провела час, видумуючи абсурдно відомих персонажів: Меланію Вітерміняйло і Патрісію Поваляй, письменницю Завушко (Сестро, Сестро!), групи «Імодіум» та «Жива курка», складаючи репнутий текст пісні групи «Бджоли». Принаймні, трішки повеселилася сама.

Але загалом, все було б дуже смішно, якби не було так сумно. Думаю, що комедія абсурду наразі жанр для України не актуальний: наша реальність абсурдніша навіть від найзухвалішої фантазії авторки.

Не знаю, хто у цьому винен: Ірен Роздобудько, що вирішила спробувати себе в різних жанрах, видавництво Фоліо, що поспіль надрукувало декілька її творів чи моя подруга, що заразом дала мені їх почитати. Не варто шукати крайнього: так чи інакше ефект Роздобудькіади був досягнутий!

В цьому чтиві авторка пробує себе у детективному жанрі: гинуть молоді чоловіки з русявим волоссям, що працюють в ескорт сервісі для багатих тіточок. Контора начебто пристойна, секс послуг не надає, а хтось таки починає мочити чуваків, зрізуючи їм посмертно біляві пасми волосся. За справу береться Містер Марпл з розшуку і, хоча всім  все зрозуміло майже спочатку, йому потрібно три вбивства і одну, насмерть перелякану,  наживку, щоб зрозуміти звідки у справи ноги ростуть. Під кінець, на десерт, був доданий службовий роман, з легким флером непристойності, а в розв'язку підсипали трохи містики. Не в тему і перше, і друге.

Коротко кажучи, чтиво, характеризоване як «авантюрний детектив», мене не вразило- від Роздобудько я чекала чогось більш тонкого та вишуканого...