Чтиво

Ми тут якось гомоніли про пікантність сюжету, де є секс з священиками. Так ось: той секс просто ніщо порівняно з «хеві траффунком» у «Знаку Саваофа».  Читаєш, а так і хочеться сказати «Бєєєєє!», тому що автор доклав багацько зусиль аби показати мерзенність, гнилість та бридоту «святих отців» церкви. Я думала, що анафема «видається» це щось таке анти...ОГО-ГО: вагоме, могутнє, великокрамольне, абсолютно викривальне, а тут збіговисько п€діків у рясах – дрібнувато для анафеми, чесно кажучи. Я б зрозуміла такий жест, якби викрили підлу суть Московського Патріархату, його гебістську натуру, його підрясні інтриги та політичні маніпуляції, але, на жаль, доводиться спостерігати лише за приземленими походеньками хтивих сутаноносців. Однак у Москві краще видно, кому давати анафему, а кому - ні.

 Отже в сюжеті переплелися дві лінії- церковна та світська: лінія церкви представлена хтивими п€діками в сутанах- від високопоставлених пописьк до щойнопострижених ченців (відверті поганці), новоявленими меркантильними та бездуховними мормонами (продають опіум для народу під керівництвом колишнього свинаря), греко-католіками (потерпають бідолахи, бо інші церковники не бажають аби вони чесними зусиллями зводили храм божий - явно улюбленці автора і потенційно борці за правоє дєло, хоча в сюжеті постають такою собі невиразною сірою масою) і, last but not the least, вигнанець та відщепенець, колишній настоятель православного монастиря, Лаврентій (справжній Божий чоловік, лінія долі якого білою ниткою пройшла крізь розвиток усіх подій), який, здається,  і є головним героєм книжки.

 Світський бік композиції представлений не менш неоднозначними персонажами: Андрій Лямур, бандюган та наркоділок з претензією на пізно «вср@вшуся» духовність та місце головного героя, Ілона – улюблена та водночас ненависна жінка Лямура, дамочка суперлегкої поведінки, доброю дозою збочення та чуттєвості, її хахаль Миколай – аристократ розбещення з апломбом харизматичного інтелектуала (як на мене - дивне поєднання цинізму та удаваного знання життя-буття, найнебезчніша людина твору), решта світських осіб – збоченці, уроди, пристосуванці та вискочки (ті що «з грязі в князі»), суцільні аморали.

Думаю, за описом дійових осіб, Ви прокусили амбре твору: оця гидка, смердюча маса вариться у власній жижі років десять, викидаючи час від часу певні події. Нічого доброго від цього варива чекати не потрібно, тому навіть смерть деяких героїв сприймається абсолютно очікувано: давно пора! Єдиний хто в воді не тоне та в вогні не горить, просвіщаючи нещасних, це Лаврентій.

Можу додати, що, незважаючи на досить неапетитний сюжет та події, автору не відмовиш у певній чуттєвості, навіть сенсуальності в описанні подій, деталей, стосунків. Переконливо!