Чтиво

Книга «Озерний вітер» являє собою чудовий взірець романтично-міфологічної української прози, часом трагічної та болючої. 

Стиль твору відбиває життєву мудрість та вишукану ліричність автора: читати його одне задоволення. «Озерний Вітер» страшенно нагадує «Лісову пісню» Лесі Українки, але то байдуже! Поезія в прозі, якщо вона майстерна і чуттєва, не може не зворушувати.

Сюжет твору такий: 14 річний Волин був вкрадений у купальську ніч русалками задля втіхи Царівни Озера. Тепер він вічний підліток, що мешкає в озері, який ніколи не зазнає старості: щовесни він прокидається від зимового сну юним хлопцем, улітку живе в коханні з Царівною О, а над осінь мужніє і так триває доти, доки не приходить до нього, напівлюдини й напівдемона, людське кохання, яке зігріває його тіло й душу.

Чтиво просякло численними атрибутами любовної драми, приреченість кохання зрозуміла в його зародку, але в жоден момент не відчувається туга, жаль або смуток, ти розумієш - так має бути! Це кохання не буде довгим, але водночас буде прекрасним, неповторним! Смерть, а герой помирає кілька разів, не сприймається як кінець, адже вона є початком... початком іншої долі – не людської, а безсмертної, вічної…

Сама повість була опублікована в кінці дев’яностих, а декілька років по тому до збірки додалися інші твори, розповіді про різних людей, різні часи та різні частини світу. В кожному сюжеті Покальчук знаходить окремий секрет - ту єдину та неповторну історію кохання, майже завжди трагічну або позначену тяжкими обставинами чи історичними подіями: най то буде саме Медуза Горгона, що приречена перетворювати на камінь всіх, хто на неї погляне, при цьому страшне прокляття не розбило пристрасть Посейдона, який продовжував кохати її навіть з тілом тварини і гадюками на голові; най то буде примарне кохання, розбите війнами, революціями, поневіряннями, почуття, пронесене крізь роки, кохання, яке могло бути, але не судилося; най то буде кохання, що народилося на смертному ложі між колишньою німецькою повією та радянськими солдатом, чи навіть приземлені стосунки бразильського безпритульного підлітка та європейської студентки – всю барвисту гаму людського та людяного майстерно відтворив автор.

А ще Покальчук показав, що лірично можна писати не лише про кохання, а навіть про його бажання та передчуття, його нездійсненність та небуття, трагічно і передчасно перерване наглою смертю.

Особисто мені дуже імпонує ставлення автора до смерті. Смерть -  не кінець, не кара, не результат, не фінал, не повчальний приклад... Смерть є частиною життя, смерть - ще одна сходинка нашого існування, смерть - це межа між світом, добре нам відомим і чимось вічним, незбагненним, неминучим.